В Україні 5 серпня о 12.00 хвилиною мовчання вшанували пам’ять жертв Великого терору. Символічні свічки пам’яті запалили українські телеканали, припинивши на хвилину трансляцію своїх програм. А вранці цього дня в Києві й інших містах пройшли поминальні заходи: адже, за даними Українського інституту національної пам’яті, за період Великого терору 1937 — 1938 років на території УРСР було засуджено до 200 тисяч осіб, із яких близько двох третин — до розстрілу. Решту відправили до в’язниць і ҐУЛАҐу; засланням відбулося менш ніж 1% арештованих, а звільнили лише 0,3%.
Проте кількість жертв Великого терору не зводиться до цих страшних чисел. По-перше, мільйони людей потрапили до категорії т.зв. «членов семей изменников родины» (ЧСИР), яких виганяли з кваліфікованої роботи, висилали з великих міст, а то й відправляли без бодай формальної видимості правосуддя в спеціальні табори в Казахстані. По-друге, майже повністю розклалася Червона армія: якщо сила-силенна командирів, від маршалів до лейтенантів, виявилася «фашистськими шпигунами», «змовниками» та «терористами», то їхні накази цілком можуть бути «шкідницькими», тобто треба не раз подумати, чи їх виконувати, чи не так? Армія ж, де не виконуються накази, — озброєна юрба; зі зрозумілих причин — майже тотально п’яна. По-третє, в суспільстві запанувала атмосфера тотальної недовіри, доноси писалися мільйонами, люди «не пізнавали» на вулиці своїх знайомих із числа «ЧСИР», на перманентних зборах трудових колективів «викривали» своїх колег як «злочинців» і «ворогів народу», причому тероризований люд за вироки цим колегам голосував одностайно. І, нарешті, головним наслідком Великого терору стала глибинна деформація усього суспільства й окремих індивідів, коли істерична публічна демонстрація відданості «справі Сталіна та партії» у більшості поєднувалася з тотальною зневірою та деморалізацією. Інакше кажучи, ті, хто зумів зберегти свою честь і гідність, не ставши ані катом чи донощиком, ані безвольною жертвою, реальною чи потенційною, стали відчутною меншістю суспільства, зокрема українського.
Те, що пам’ять жертв Великого терору зараз в Україні вшановують на всіх рівнях — і державному, і громадському, і мас-медійному, — стало наслідком тривалих процесів суспільного очищення та відходу від стереотипів минулого, коли злочини більшовицької влади або замовчувалися, або применшувалися. Нинішня декомунізація — це, зокрема, й протистояння, включно зі збройним, тим російським силам (включно з державою), які вже повернули в практику низку елементів Великого терору і, відчувається, беруть його часи за взірець.
Отож ані необхідність вшанування жертв Великого терору (хоча серед них було і чимало більшовиків, але ті більшовики здебільшого мали, образно кажучи, якісь людські риси), ані дата цього вшанування не викликають сумніву. Адже 5 серпня 1937 року, згідно з оперативним таємним наказом НКВД СССР № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальних злочинців й інших антирадянських елементів», на європейській частині Союзу почалися масові арешти та безсудні розстріли всіх, хто вважався владі «підозрілим». Цього ж числа почалося «очищення» ҐУЛАҐу від «найбільш потенційно небезпечних «елементів»; воно проводилося дуже просто: без нового слідства розстрільні (виключно!) вироки заочно виносили «трійки». У межах цієї операції, зокрема в урочищі Сандармох була розстріляна ціла низка першорядних достойників української культури...
А от ототожнення 5 серпня 1937 року з початком Великого терору викликає великий сумнів. Не випадково Ігор Сюндюков у «Дні» минулого тижня зазначив, що це — дата «офіційного початку» цього страхіття всесвітнього масштабу. Правильно, проте на яких підставах він став офіційним? І хто були ті експерти й урядовці, які визначали «офіційність»? Тому що і за першу половину того ж 1937 року сталінська команда встигла чимало.
У січні в Москві пройшов відкритий процес у справі «Паралельного антирадянського троцькістського центру». У лютому — березні відбувся пленум ЦК ВКП(б), майже повністю присвячений обґрунтуванню масових репресій у середовищі партійної та господарської номенклатури (до речі, зі 73-х промовців 56 у 1937—1940 роках були розстріляні, двоє вкоротили собі віку). У березні були викриті «японсько-троцькістські диверсійні групи у нафтовій промисловості». У травні — викрита «змова фізкультурників», які начебто «вели активну роботу з підготовки терористичних актів проти керівників ВКП(б)». У травні — заарештовано групу найвищих командирів включно з маршалом Тухачевським, звинувачених у «військово-фашистській змові» в Червоній армії. У червні відбувся блискавичний процес над учасниками цієї «змови» (Тухачевський, Уборевич, Якір, Примаков та ін.), й одразу ж, іще під час процесу, почалися масові арешти серед командного складу армії та флоту. У червні ж було викрите «тюрксько-татарське націоналістичне підпілля» в Азербайджані, Криму, Татарстані, Узбекистані, Таджикистані, Казахстані. І, нарешті, півріччя завершилося ще одним пленумом ЦК ВКП(б), на якому нарком внутрішніх справ Єжов («ежовые рукавицы») доповів про існування змови в усіх ланках партії та держави. Відтак 2 липня політбюро ЦК ВКП(б) зобов’язало НКВД у найстисліші терміни підготуватися й розпочати операцію проти «колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів». Нарешті, наприкінці липня (точний день не встановлено) була розіслана вказівка політбюро щодо «здійснення фізичних методів впливу» при допитах у ході розслідування «контрреволюційних злочинів». І тільки після цього Єжов підписав названий вище наказ, здійснюючи вказівки ЦК.
Тобто НКВД і «залізний нарком» — то були лише інструменти в руках влади, тобто сталінського політбюро. Тому початок Великого терору слід віднести до тих днів і ночей (а «великий вождь», як відомо, мав звичку збирати своє «вузьке коло» саме ночами), коли ухвалювалися рішення «директивних органів» (ЦК, політбюро) й «інстанції» (Сталіна). Не можна заперечити, що після 5 серпня 1937 року, в наступні місяці, Великий терор, образно кажучи, сягнув свого апогею. Разом із тим прив’язка початку цього терору до 5 серпня, до наказу № 00447, як на мене, об’єктивно переадресовує наших сучасників у пошуках витоків трагедії на «органи», на їхнього керівника (був же термін «ежовщина»!), виводячи з-під удару ВКП(б) і її генсека.
