Серією інтерв’ю з низкою провідних закордонних вчених-україністів під загальною назвою «Чи змінить війна українські студії?» газета «День» започаткувала надзвичайно важливий, як на мене, суспільний діалог, який піднімає питання про необхідність не менше як переформатування світової свідомості щодо України та українців засобами науки та здатність це зробити в межах насамперед славістичних студій, розвинутих у західних університетах. Така постановка питання давно вже назріла. Проте, вочевидь, саме теперішня війна проти путінської неоімперії Кремля, стала потужним каталізатором не лише вибухового інтересу до реальної України, але й потреби наукового погляду на вказану реальність та перегляду усталених на Заході стереотипних уявлень про нашу країну, її історію й культуру.
Абсолютно справедливо зазначається, що в сучасному світі більшість тих, хто хоч щось знає про Україну, дивиться на неї через «російські окуляри», вироблені русистикою стереотипи та міфи. У світлі таких реалій не можна не погодитись із твердженням, що «у цьому контексті роль українських студій за кордоном і в минулому, й нині є неймовірно важливою». І все ж, як на мене, така постановка питання є частковою, бо невід’ємною складовою цієї позиції має стати твердження про те, що роль українознавчих студій сьогодні є надзвичайно важливою як за кордоном, так і в самій Україні. І не лише через те, що «українським дослідженням ще належить пройти непростий процес ревізії й деколонізації», особливо актуальний саме для закордонних українознавчих студій ще й по цей день.
Зрештою, й самі опитувані дослідники це визнають: «Вільно чи невільно, але існуючи в межах русистики, українські закордонні студії фактично підтримували міфи й стереотипи щодо українців та України, агресивно нав’язувані постсовєтською Росією. Навіть тим, що реально мирилися багато років із фактом достатності знання лише російської мови для вивчення Східної Європи та розвою східноєвропейських студій».
Деяку засторогу викликає впевненість закордонних україністів у потребі говорити про Україну «однією мовою» із західною наукою, яку, тобто мову, як сказано, вже вдалося засвоїти українським дослідникам. Вочевидь, таким чином вивівши їх на «передові рубежі» сучасного наукового дискурсу. Тут напрошуються певні аналогії. Так, після розпаду Совєтського Союзу західні совєтологи, які, безумовно, на той час мали вироблені методології та розвинений категорійно-понятійний апарат щодо вивчення совєтської реальності, дуже часто «сідали в калюжу», намагаючись усталеними саме в західній науці методами та засобами осмислити й описати постсовєтську реальність. Ряд досить відомих совєтологів стверджував, що Совєтський Союз не був імперією, й тому постколоніальні студії та їхні методології не можуть бути застосовані щодо країн колишнього СССР. Це, зокрема, стосувалось і України, яка стала однією з ініціаторок розпаду саме совєтської імперії. Чи не трапиться те ж саме з зарубіжним українознавством, втиснутим, за свідченням самих дослідників, у жорсткі рамки західної русистики або східноєвропейських студій загалом?
Адже постсовєтська Польща разюче відрізняється від постсовєтської Румунії, й кожна з них принципово не схожа на постсовєтську Україну. А що вже казати про постсовєтську путінську росію? І чи немає загрози «договоритись» однією із Західною Європою мовою про єдність Європи від Дубліна до Владивостока чи, як то нещодавно зробили німецькі інтелектуали, запропонувати українцям здатись путлєру? Чи не для того, щоб цей садист раз і назавжди таки вирішив «українське питання»? Тією ж просунутою мовою західної філософії один із найвідоміших умів сучасної Європи Юрген Габермас складно розмірковує, що краще віддати на поталу путлєру й рашистам Україну, ніж ризикувати загинути в ядерній війні і втратити таку ситу Німеччину. Як справедливо коментує таку позицію Влад Дорошенко:
«Ця філософія Габермаса: "віддати бандиту сусіда, щоб не напав на тебе і не "зруйнував мир"". Не зруйнував мир ситих німців.
Нагадує покрокове застосування такої філософії у 30-ті – 40-ві роки минулого сторіччя до поступової окупації Європи».
Треба визнати, що серед зарубіжних україністів є серйозні вчені, такі, наприклад, як професорка Оксана Пахльовська. Та все ж попри всі їхні зусилля попередні тридцять років від дня української незалежності їм не вдалося подолати усталені світові стереотипи щодо України як російської периферії. Справа не лише у малій кількості науковців-українознавців за кордонами нашої Батьківщини, не лише в інституційних формах існування українських студій на Заході, хоч і це, звісно, має величезне значення. Утвердження суб’єктності України інтелектуальними засобами завжди наштовхувалось на отримання фінансової підтримки вказаних досліджень. У тому числі і з боку самої матірної України. Навряд чи у цьому плані щось принципово зміниться на краще після такої страшної руйнівної війни, коли країна зіштовхнеться з надзвичайно серйозними економічними викликами, що впливатимуть на її життєздатність. І не менше! На одному ентузіазмі та патріотизмі, на жаль, нічого принципово в позитивному напрямкові щодо україністики не зміниться. Путінська росія (а до неї, не забуваймо, – СССР) вклала величезні гроші у «настроювання» західної наукової оптики на користь неоімперських прагнень Кремля. І це їм значною мірою вдалося. Навряд чи зруйнована й збідніла Україна зможе ефективно допомагати закордонним українознавчим дослідницьким проектам та науковцям. Для неї це проблематично навіть щодо внутрішніх інституцій, хоч це у даній ситуації є життєво необхідним, зокрема, для збереження аксіологічних та ідентифікаційних підстав єдності країни.
Не в останню чергу і тому, що чимала кількість переконаних патріотів України першими встала на її оборону і багато з них вже загинуло у боротьбі з рашистами. Після перемоги до України повернуться люди, частина з яких (до речі, і серед тих, хто і залишився тут такі теж є!), що гріха таїти, не лише ніколи не вірила в Україну, але й розглядала її лише як територію власного існування. А до усього іншого проявляла й буде, вочевидь, проявляти «пофігізм».
Зачеплені тут проблеми – лише незначна частина того, що повинно сьогодні осмислити наукове українознавство. Як закордонне, так і власне вітчизняне. Сьогодні питань щодо українських студій насправді більше, ніж відповідей. У започаткуванні справді серйозного діалогу з цього приводу, вочевидь, найбільша цінність проекту «Дня» під назвою «Чи змінить війна українські студії?».
