Події на окупованій території, зокрема й «розборки» між терористами, є явищем досить передбачуваним. Ще на початку окупації Донбасу та безоплатної роздачі автоматів — появи «лідерів» бойовиків із минулим автомийників і охоронців клубів, стало ясно, що їх використовують як гарматне м’ясо для першої силової фази агресії. Далі цих ватажків, які не вписувалися в керовану вертикаль, банально «зачищали» кремлівські сили. На чолі бандформувань були поставлені ті, хто беззаперечно підпорядковується конкретним кураторам Кремля. Щоправда, і Кремль дає своїм поліцаям «заробляти» на виснаженій землі Донбасу. І Плотницький, і Захарченко за останні кілька років стали доларовими міліонерами, в той час як життя мешканців окупованих територій стає все гіршим і гіршим.
Нещодавно в Донецьку колишній «альфівець» і вже два роки як зрадник Ходаківський заявив, що у Кремлі ухвалено рішення його «прибрати». Ці заяви пролунали в момент загострення конфлікту з ватажком «ДНР» Захарченком. Ходаківський, не соромлячись у висловах, обрушив на Захарченка критику щодо «узурпації влади» і сам визнав, що «віджав заправки» для фінансування свого політичного руху (показовий момент відвертості). У відповідь Захарченко, з ганьбою вигнаний мешканцями Ясинуватої «мер» Губарєв та навіть «петеушник» із маніакальними нахилами Гіві в унісон трощать колишнього підполковника. Зрозуміло, що пряма заява Ходаківського про те, що його прагне знищити саме Кремль, була кроком на випередження.
І ось до Донецька прилітає куратор місцевих бойовиків і помічник Путіна Владислав Сурков (за повідомленням СБУ). На Луганщині вже був подібний конфлікт між ватажком «ЛНР» Плотницьким і очільником «МГБ» Пасічником. Тоді так само втрутився Кремль за допомогою Суркова, і ситуація начебто «розрулилася» без крові. Кремлю не потрібна стрілянина між тими, хто мав би представляти «легітимну» владу на окупованих територіях. Тим більше в момент, коли треба дотискати Київ для проведення так званих виборів, згідно з Мінськими угодами і перед зустріччю «нормандської четвірки», яка має відбутися 3 березня в Парижі. Навіть колишньому ватажку «ЛНР» Валерію Болотову свого часу Москва дала можливість піти з посади живим.
Показовим є коментар бандита «ДНР» Олександра Жучковського, який не лише прокоментував приїзд Суркова, а й виклав три важливих акценти. Перше, Москва вимагає об’єднання «республік». У Путіна не вийшло штучно створити «Новоросію», але його явно не влаштовують очевидно карикатурні «республіки». Друге, Кремль дав добро на активізацію бойових дій, тобто на фізичний тиск. Третє, в Мінські угоди не вірять не лише бойовики, а й їхні куратори. І тут знову варто згадати про «нормандську четвірку», яка може стати останньої спробою вирішити конфлікт «мирним шляхом», а в реальності примусити Україну піти на безпрецедентні поступки щодо легітимізації влади окупанта.
Для нинішньої української влади реалізація такого сценарію означає підписати собі вирок. За рік після «Мінська-2» ситуація не розсмокталась і принцип «якось воно буде» не спрацював. Ворог буде тиснути, і тішитися тим, що Путін загрузне в Сирії, не варто. А отже — продовження «гібридної війни». Не «повномасштабна війна» (термін, яким влада нас лякає вже два роки і тим виправдовує свою нерішучість), а затяжна, кривава, з використанням всього арсеналу засобів сил спецоперацій, які, на відміну від України, в Росії існують і мають відповідний досвід.
Чи готові ми до такого виклику? Звичайно, навіть Віктор Медведчук у своєму інтерв’ю іспанському виданню El Pais визнав, що в Україні кількість «людей, які підтримують дружбу з Росією... значно зменшилася». Українці знають свого ворога зовнішнього. Але чи добре вони знають свого ворога внутрішнього, якого перш за все і використовує Кремль?
