Найпростішим поясненням всього на світі є теза про те, що всі проблеми від сучасної української правлячої еліти. Мовляв, «всі вони — вороги простого народу». Її застосовують настільки часто, що у інфоспоживачів мало би закрастися підозра. Але, ні. Простіше завжди шукати винних, замість того, щоб випрацювати реалістичні шляхи виходу з ситуації. Особливо, коли винними кожен раз опиняються якесь міфічне вселенське зло. От і виходить, що тисячі-мільйони людей, замовляючи владцям «покращення», кожен раз задовольняються призначенням «попередників». Якість політичної еліти напряму залежить від очікувать, які на неї покладають маси. Якщо вам байдуже, хто через владні рішення впливає на ваше життя, то будьте певні, що на виході отримаєте щось і життя не дуже, і владу, про яку навіть нецензурно висловлювати не хочеться.
Обранець може бути в душі будь-якою гидотою, але якщо він абсолютно впевнений, що його крадіжки, брехню, чванство та пристосуванство виборці йому не спустять, то він буде утримуватися від подібних дій. Принаймні, не стане демонструвати їх назагал, пам’ятаючи, що партія, фірма, або спілка, яку він представляє теж уважно відноситься до своєї репутації. Саме через громадську думку, яка диктує елітам норми публічної поведінки, Стів Джобс жив у невеличкому будинку життям представника середнього класу, а українські можновладці, тільки-но потрапляють до владних кабінетів, одразу ж починають задовольняти потребу мами в швидкості. Просто, в одних суспільствах герой — це людина, яка здійснила мрію, досягла неможливого — наприклад побудувала ракету, що здатна долетіти до Марсу. А для інших спільнот омріяне неможливе — це золотий батон, золотий унітаз та золотий Мерседес. Ми самі замовляємо те, за що «їм» навіть не соромно.
Коли ми говоримо, що наступним завданням для України має стати формування власної національної еліти, ми забуваємо про власну участь в цьому процесі. Українцям не вистачає вміння ставити перед собою та країною амбітні цілі. Якщо в особистому плані люди, які творять соціально значущі дива, ще знаходяться, то на рівні загальнодержавних задач — повна порожнеча. Ми воюємо з країною, яка називає себе «третім Римом». При цьому в політичних промовах українських взагалі відсутнє слово «перемога». Чому? Відповідь очевидна. Широкі українські маси цілком здатні повірити у зарплатню в 4 000 доларів, але до останнього будуть заперечувати, що Україна здатна подолати Московію.
Уявіть собі Ізраїль, який замість захисту країни від нападу ворогів, розпочав своє державобудівництво з пропов про «примирення» та «діалог». Чи дожила б ця країна до 1949 року? Ми настільки боїмося мріяти про велике, що навіть у державних заявах пропускаємо шанс вдарити агресора по великодержавній пиці. Не можна сказати, що в плані деокупації нічого не робиться. Але чи дійсно дієвими є всі ці «Кримські платформи», якщо навіть в рамках міжнародного діалогу по деокупації Криму, на них не заявлена ціль захищати всіх тих, хто постраждав за слова та дії в підтримку української територіальної цілісності? Для формування відчуття національної самоцінності непогано було б, якби на страшні тюремні строки, до яких окупаційний суд засуджує українців та кримських татар реагував особисто президент. Інакше, складається враження, що незаконно ув’язнені українські громадяни — це не президентського ґатунку клопоти.
18 січня у російському Санкт-Петербурзі було затримано активістів «Стратегія — 18», які проводили щомісячну акцію на підтримку кримськотатарського народу. Про це повідомив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Водночас, на сайті МЗС рішучий протест висловлений тільки з приводу затримання Олексія Навального. Навальний — це добре. Але, чому на сайті зовнішнього відомства нема ані слова про сімох ув’язнених, які щомісяця виходять на одиночні пікети в Москві та Санкт-Петербурзі та нагадують росіянам про злочин, який їх країна чинить проти корінного народу окупованого українського півострова? Це ж не просто недбальство. Це меншовартість та хуторянство, через які висловлювати невдоволення можливо тільки в унісон з «великими гравцями». Тим більше мало кому в Україні спадає на думку, що наша країна має стати флагманом на пострадянському просторі. Що наша історична місія об’єднати навколо себе всіх тих, хто бореться проти російського імперіалізму.
Відсутність чіткої української політики по молдовському, білоруському, грузинському, вірменському, азербайджанському, казахському та туркменському напрямкам дозволяє Росії зберігати статус геополітичного гравця на пострадянському просторі. І справа тут не тільки в нахабстві Путіна. Ми самі не віримо, що Україна здатна посунути Росію з першого місця в регіоні. А дарма. Адже на таку ймовірність вказує величезна кількість політичних біженців, які саме в Україні шукають порятунок від авторитарного путінського режиму та його сателітів. Пострадянські дисиденти вірять в Україну. Але у нас завжди є пояснення, чому їх сподівання марні. Ба більше, чому ми самі не ставимо перед владою завдання підвищити статус та роль України в регіоні та світі. Маленька країна, слабка економіка, люди не ті, грошей нема. Завжди можна наскребти з десяток аргументів, чому українцям не варто навіть намагатися вирватися з під московського панування. Тож, якщо бути вже до кінця чесними з самими собою, то варто визнати, що небачення вітчизняного Вашингтону багато в чому пояснюється тотожністю карго еліт симулякру народної волі до вершень. А поки, а відсутності державницьких амбіцій, попри три революції, війну та втрату територій колективна українська політична мрія так і не піднялася далі шапкокрадіїв.
