Інформаційна війна стає все більш важливою і агресивною складовою сучасних гібридних війн. Її бійцями на передовій є журналісти — газети, радіо, ТБ, інтернет. Їх підготовка, підвищення професіоналізму, формування потрібних політичних, моральних стандартів — надважливе на сьогодні завдання, до розв’язання якого активно долучається і газета «День» через традиційну Літню школу журналістики. Дуже важливо, що саме доноситься до свідомості початкуючих журналістів, як під впливом лекторів формується їхній світогляд, їхнє розуміння внутрішньої і зовнішньої політики України.
Як це питання вирішується на практиці цікаво роздивитись на прикладі спілкування зі слухачами Літньої школи кандидата філософських наук, соціолога Віктора Небоженка («День» 24.07.2018).
1. Філософський (найбільш близький спікеру):
«...зараз я не знаю, що буде завтра в Україні. І це не сумно. Це здорово. Я вам заздрю».
Який висновок для себе можуть зробити молоді люди? Країна, яка не має завтра, тобто не має майбутнього — це їхня Батьківщина, в якій вони вже якось планують своє особисте завтра? А воно непевне. І цьому треба заздрити ?
Україна за чверть століття свого незалежного існування так і не спромоглася виробити, узгодити стратегію свого розвитку, бачення України десь на середину як мінімум XXI століття. Тобто, свого завтра.
Сумно, але в цьому є і свій плюс. Весь світ переживає складний період трансформації. Старі, капіталістичні, ліберальні механізми управління суспільними процесами, які у свій час призвели до колосального технологічного прогресу людства, на сьогодні стають загрозою для його існування. Необхідно переходити до нової філософії існування — гармонії Людини і Природи. І тут Україна могла б запропонувати Старому Світу нову модель існування. Саме Україна. Їй не потрібно ламати якісь старі структури, інституції, цінності. Європі це важко і не потрібно, їм і так добре. Учені, які займаються процесами розвитку цивілізацій, допускають, що стара європейська цивілізація розпадеться на дві — західноєвропейську (стару) і східноєвропейську (нову). Її можливим прототипом є Балто-Чорноморський Союз. Для нової цивілізації потрібна нова філософія розвитку («День» 10.09.2015). Один з варіантів було запропоновано в газеті «День» 15.01.2014 року. Ось про такий перспективний для України сценарій «Завтра», як приклад і для інших країн, варто б пофілософствувати. Це було б здорово.
Варто нагадати і про те, що наступний 2019 рік — доленосний для України, як стверджують політики (обирати ж будуть саме їх) і обслуговуючі їх політологи. Всі кандидати в президенти, а пізніше і партії, які пробиватимуться в парламент, готують програми порятунку України. Тобто програми на завтра. Але це все -програми-мінімум. Ці програми пишуть розумні люди. Програму під назвою «Україна: шлях до консолідації суспільства» розробила і Національна Академія наук України. 300 сторінок, «результат тривалої спільної праці величезного колективу учених-гуманітаріїв: істориків, економістів, соціологів, філософів, етнополітологів, соціальних психологів, мовознавців...» («День» 11.05.2018). Цікаво, якби хтось порахував — скільки всього за 25 років було підготовлено подібних програм і яка їх доля. Але все ж таки в усіх програмах є бачення цього самого «завтра» для України. Це бачення базується, як правило, на старих засадах, де панує економіка. Коли говорять про індустріалізацію, про нові робочі місця, то людину бачать лише як її гвинтик. Оце сумно. Про любов до людини говорять усі, а в пропонованих програмах вона роздивляється не як мета, а як інструмент.
2. Внутрішньополітичний. Віктора Небоженка запитали, «чому за роки незалежності не з’явилася реальна політична партія?». Чомусь, пан Небоженко уникнув професійної розмови і волів звести розмову про партії до обговорення лідерів деяких відомих партій. А суть відповіді на поставлене запитання «проста» — в неструктурованому суспільстві не може бути ідеологічних партій. Це знову ж таки «вдячна» тема для філософа і соціолога.
3. Зовнішньополітичний. Говорячи про перспективи Росії після чемпіонату світу з футболу і наміру підвищення пенсійного віку пан Небоженко робить такий висновок: «...всі ці люди (пенсіонери, молодь) можуть повернутися проти самої влади. Тому велике свято через якийсь час закінчиться масовим «обломом».
Колись ЦРУ і всілякі їхні агентства (Стратфор і т. п.) полюбляли друкувати мапи країн, які з’являться на місці сучасної Росії. Тепер перестали. Зрозуміли, що накладати західні лекала на Росію марно, це лише плутає розрахунки.
Було ж сказано — «умом Росію не понять». А вони намагались і даремно. З точки зору формальної логіки відносин між владою і народом пан Небоженко підходить і до подій у Росії. Застарілий підхід. І він може дезорієнтувати когось із молодих, ще недосвідчених реальною політикою людей. Потрібно виходити з того, що у нас на кордоні є і довго ще буде (хотілось би сподіватись, що не вічно ) сильна, агресивна країна, яка ніколи не залишить Україну в спокої. З цього потрібно вибудовувати нашу внутрішню і зовнішню політику.
І наостанок. Не подобається, але змушений погодитись з висновком досвідченого політолога. На його думку, на найближче завтра у нас можливі три варіанти розвитку подій: «або переворот, або реальна (?) революція, або вибори». Перші два варіанти нереальні — «настоящих буйних мало». Залишаються вибори і, як завжди, доленосні. Воно, мабуть, і так. Вони покажуть: чи на 27-му році незалежності сформувався, нарешті, в народу інстинкт самозбереження себе як державотворчої нації? Чи народ, як джерело влади, так і залишається учасником політшоу з коміками ? Ну а після виборів — щось воно таки буде. Що саме — політологи розтлумачать.
