Минулого тижня голови Луганської та Донецької облдержадміністрацій і ціла низка політичних аналітиків недвозначно висловилися за перенесення місцевих виборів на контрольованих українською владою територіях Донбасу чи на весну наступного року, чи навіть на 2017 рік. Дехто з політологів запропонував навіть таке образне порівняння: мовляв, у разі проведення цих виборів на Донбасі українські військовики та органи влади можуть опинитися в котлі, гіршому за Іловайський.
Натомість заступник голови ЦВК Андрій Магера у виступі по телебаченню наголосив, що вибори на Донбасі все ж мають відбутися, якщо не виникне форс-мажору: «Навряд чи це правильна ідея — відмовлятися від проведення виборів і від формування легітимних представницьких органів місцевого самоврядування... Для України важливо легітимно вибрати владу». В такому ж стилі висловилися і деякі депутати та урядовці.
Отже, позиції визначилися. При цьому обидва варіанти несуть певні ризики та загрози національній безпеці, а особливо — безпеці жителів вільної від росіян і терористів частини Донбасу. «Непроведення виборів там виключає регіон із загальноукраїнського політичного процесу. В той же час важливо розуміти, що демонополізації регіону фактично не відбулося, також є проблеми зі ЗМІ та безпекові ризики», — зазначає координатор руху «Сильні громади Донеччини» Валентин Краснопьоров. Голова Донецького осередку Комітету виборців України Сергій Ткаченко, у свою чергу, вважає можливим обмежити проведення виборів лише на прифронтових територіях: «Не можна проводити вибори за будь-яку ціну, оскільки вибори — це інструмент мирного життя. Коли є загроза життю виборців, це відкриває шлях до фальшування виборів. Ми бачили такий приклад у 45-му окрузі, коли виборча кампанія відбулася на чотирьох дільницях і в Раду пройшов депутат, який не набрав і півтори тисячі голосів». Натомість аналітик фонду «Демократичні ініціативи» Марія Золкіна наголошує, що будь-який варіант обмеження виборів порушуватиме Конституцію, також виникнуть проблеми і з легітимізацією цього рішення на зовнішньополітичному рівні: «Пояснити західним партнерам, чому ми не проводитимемо виборів на Донеччині та Луганщині, буде дуже складно. Також є багато питань, як це сприймуть мешканці цих регіонів». І, нарешті, колишній мер Дебальцевого (2006—2010 рр.) Андрій Бондарчук переконаний, що перенесення чи обмеження виборів на Донбасі — це новітній більшовизм: «Коли більшовики прийшли до влади, вони швидко скасували конкурентні вибори, оскільки їх підтримувала лише чверть населення і вони не могли здобути перемогу».
Спробуємо спокійно розібратися в наведених вище аргументах та фактах.
Найпростіше з екс-мером: він погано знає історію. Насправді має йтися про чверть виборців Російської республіки, яка в 1917 році підтримала більшовиків і їхніх союзників разом узятих (з союзниками ленінці через півроку розправилися). В українських губерніях за більшовиків були тільки приблизно 10% виборців, тому вони встановлювали тут свою владу буквально «вогнем і мечем», доповнивши терор скасуванням загального виборчого права та насильницьким розпуском усіх органів влади (аж до ЦК КП(б)У), якщо ті хоч трохи відхилялися від «генеральної лінії». Нічого схожого ні на Донбасі, ні в усій Україні немає, натомість маємо аж занадто «ніжне» ставлення центральної влади до деяких лояльних щодо російських агресорів й особисто Путіна органів місцевого самоврядування.
Тепер про більш серйозні речі. Справді, на Заході буде дуже важко пояснити те, чого не проводилися вибори на підконтрольній Києву території Донбасу. Аргумент, що там близько 70% жителів мають змогу вільно дивитися (і дивляться!) російські та терористично-пропагандистські телеканали, не пройде: свобода слова, свобода інформації, свобода самовираження — й так далі, й таке інше... Фетишизація виборів як сутності демократії — це один із «коників» сучасного Заходу. Гарцює цей «коник» і на наших теренах, хоча вже з самого визначення зрозуміло, що влада народу можлива тільки там, де цей народ є «демосом», тобто спільнотою вільних і відповідальних громадян, а не «охлосом», себто юрбою, для якої з античних часів сенс життя полягає в тому, щоб вирвати у влади побільше хліба та видовищ.
Згадаймо: в Єгипті після арабської весни і повалення корумпованого авторитарного режиму Мубарака на президентських виборах із невеликою перевагою переміг представник так званих братів-мусульман Мурсі. Традиційні прагнення цього політичного руху містяться в діапазоні від встановлення всесвітнього ісламського халіфату до кліторотомії для жінок. І, звісно, все життя в Єгипті мало бути переведеним на рейки приписів шаріату. Але з якого дива на Заході офіційно вважали «братів-мусульман» (це лунало ледь не в усіх мас-медіа, які водночас замовчували намагання запровадити кліторотомію) «поміркованими ісламістами». Так, вельми «поміркованими», бо вони прагнули не все й одразу, як їхні більш радикальні колеги з «Аль-Каїди» чи «Ісламської держави», а поступово, крок за кроком, щоб не збурювати західних «гяурів», але при цьому не відмовляючись від своєї мети.
І коли військовики за підтримки найосвіченішої частини суспільства скинули ісламістів, то Захід поставився до рятівників Єгипту від новітнього фашизму (слід називати речі своїми іменами) дуже погано: не можна порушувати волю народу, результати загальних виборів — священні.
Але ж у такому разі слід провести «Нюрнбергг-2» над антигітлерівською коаліцією й розпустити ООН як злочинну організацію. Бо Гітлер прийшов до влади суто демократичним шляхом, у суворій відповідності до конституції Німеччини. Ба більше: ще влітку 1932 року 54% німецьких виборців вільно проголосували за тоталітаризм, тобто за нацистів і їхніх союзників та за комуністів, тобто за концтабори для «ворогів нації/народу» під дещо відмінними один від одного червоними прапорами. А воля народу — священна!
Але ж чи вважає хтось із серйозних політиків чи журналістів цю — неодноразово виявлену в 1930-ті — волю німецьких виборців священною?
Іншими словами, на Заході далеко не завжди раніше фетишизували вибори як такі. Чогось у Великобританії від час Другої світової війни жодні вибори не проводилися, хоча наспіли терміни. Але всі партії дійшли консенсусу щодо того, щоб відкласти ці вибори на час після завершення бойових дій у Європі та згуртувалися для боротьби, для перемоги. Але то британці, й не просто британці, а під проводом Вінстона Черчилля...
Сьогодні ж фетишизація виборчого процесу є фактом. Скільки західних політиків й аналітиків говорять нині: всі лиха в Росії від того, що там немає вільних виборів. Але згадайте, кому віддав перевагу російський електорат на вільних виборах до Державної думи у 1993 році? Партії Жириновського, а не лібералам різного штибу! Та й потім, у 2003-му, коли всевладдя Путіна ще не стало фактом, чиї виборчі списки подолали 5%-й бар’єр на пропорційних виборах половини депутатів? «Єдиної Росії», КПРФ, ЛДПР та «Родины». Путінці, комуністи і неонацисти. Ба більше: уявімо собі, що Путін раптом вирішить погратися в демократа — і проголосить вільні вибори, віддавши на телебаченні Навальному, Касьянову, Шендеровичу, Макаревичу і Латиніній стільки ж ефірного часу, скільки й пропагандистам режиму. Яким виявиться результат? Якщо станеться диво, то росіяни знову оберуть Путіна в другому турі. Якщо дива не станеться, то оберуть його в першому ж турі. Не з таким грандіозним результатом, як до цього, але оберуть. Чому? А тому, що демос у Росії традиційно становить 10—15%, максимум — 20%, і жодним чином не більше.
Щось схоже станеться і в Білорусі, якщо Лукашенко захоче показати світові, що в нього запанувала повна й остаточна демократія. На щастя, «бацька» й «альфа-самець» надто вже люблять самих себе, щоб дозволити отримати на виборах реальні відсотки, а не «намальовані» супер-пупер показники...
Усе написане тут не означає, що вибори на контрольованих законною владою територіях Донбасу не треба проводити. Йдеться про те, що вибори — це не суть демократії й тим більше не якийсь напівмістичний фетиш; вибори — це робочий інструмент побудови ефективного демократичного суспільства. При цьому аморфну людність ані без виборів, ані за допомогою самих тільки виборів ніде й ніколи не можна перетворити на справжній демос. І ще одна важлива річ: для такого перетворення потрібні антитоталітарні запобіжники, як-от отримані в результаті денацифікації у Західній Німеччині.
