Услід за Сенатом польський Сейм у своїй резолюції, яка має бути остаточно ухвалена 22 липня, а нині пройшла друге читання, констатував, що в 1943-45 роках українські націоналісти вчинили геноцид проти громадян другої Речі Посполитої, причому не лише етнічних поляків, а і представників інших етносів. Визнання факту цього геноциду (який польською мовою зветься ludob?jstwie) трактується депутатами як крок до істини і до примирення.
А майже за місяць до цього депутат польського Сейму Міхал Дворчик, виступаючи у Києві, зазначив: польські депутати занепокоєні «уславленням в Україні осіб, які мали неоднозначну роль у Другій світовій війні». За таких умов, наголосив депутат, незабаром виросте нове покоління українців, які абсолютно не розумітимуть, які претензії до українських націоналістів і які історичні погляди на цю ситуацію мають поляки.
Залишається сподіватися, що українські депутати виявляться притомнішими за польських і не встрянуть у «гонитву за геноцидами», хоча, виходячи з критеріїв офіційної Варшави, матимуть право назвати геноцидом етнічні чистки у 1942 році на Холмщині та Берестейщині і «пробивання коридору» до Львова з етнічних польських земель через Галичину, проведені Армією Крайовою та Батальйонами Хлопськими (саме їх ушанувала резолюція польського парламенту за протидію українськими націоналістам). А ще – згадати намагання Армії Крайової знищити всю українську інтелігенцію, навіть комуністичну; коли Червона армія підійшла у 1944 році до Львова, АК якраз і спробувала це зробити: стукали у квартири, де жила інтелігенція, запитували господаря українською мовою, якщо їм відповідали також українською, то господаря (або господарів) убивали на місці, – саме так був убитий останній командир прокомуністичної підпільної Народної гвардії імені Івана Франка. Проте у чинній ситуації досить було б обмежиться констатацію того беззаперечного факту, що друга Річ Посполита вела проти українців активну колоніальну політику, а в часи війни емігрантський уряд руками тих же Армії Крайової та Батальйонів Хлопських у 1942-45 роках відкрив (під німецькою окупацією!) своєрідний «другий фронт», ведучи суто колоніальну війну за втримання у складі Польської держави територій з абсолютним чисельним переважанням українців (так, на Волині напередодні подій 1943 року) українців було близько 80%, а поляків – 15-16%...).
А от фахівцям з політичної історії варто згадати й про інше – щоб, як говорив польський депутат, нове покоління українців і поляків якнайкраще розуміло історію, тим більше, «роль осіб, які мали неоднозначну роль». Скажімо, варто нагадати, що друга Річ Посполита приблизно півроку була союзницею гітлерівської Німеччини, намагаючись дістати від того чимало вигод.
Перші контакти та таємні домовленості між керівниками Третього Рейху та другої Речі Посполитої припадають на 1934 рік. Ішлося про можливість спільних дій у разі початку «визвольного походу» Червоної армії до Європи. Але за це не можна дорікати польським лідерам: загроза з боку СРСР була цілком реальною, а Німеччина на той час була достатньо мілітарно слабкою потугою; та й перша хвиля масового терору вже спала, і майже ніхто у світі не думав (включно з більшістю нацистської верхівки), що Гітлер наважиться спробувати реалізувати свої расистські й загарбницькі плани. Втім, у 1935 році у зв’язку з політичними змінами в Польщі й на міжнародній арені ці контакти уриваються, а домовленості втрачають силу.
Нове зближення другої Речі Посполитої з Третій Рейхом розпочинається 1938 року, коли ситуація була принципово іншою. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області; одразу після цього нацисти зорганізували в країні масовий єврейський погром – «Кришталеву ніч», яким, власне, й розпочався Голокост. А на додачу знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. Але…
Але 23 лютого, коли на політичному обрії вже постав аншлюс Австрії, Юзеф Бек. міністр закордонних справ Речі Посполитої, на переговорах із «наці №2» Герингом заявив про готовість рахуватися з «німецькими інтересами» в Австрії та підкреслив зацікавленість Польщі у «чеській проблемі».
А 11 серпня у бесіді з польським послом Липським німецька сторона заявила про розуміння «зацікавленості» Польщі в територіях підрадянської України.
19 вересня, коли на повну силу вже буяє Судетська криза, Липський передає Гітлеру думку уряду Речі Посполитої, що Чехословаччина, мовляв, є штучним утворенням і підтримує угорські претензії на територію Закарпаття. Наступного дня Гітлер заявляє Липському, що в разі воєнного конфлікту Польщі с Чехословаччиною через Тешинську область (яку Варшава вже спробувала було повністю приєднати у 1919-20 роках, але арбітраж Антанти поділив її між двома державами) Рейх стане на бік Речі Посполитої. Ще через день, підбадьорена підтримкою Гітлера, офіційна Варшава спрямувала Празі ноту з вимогою розв’язання проблеми польської національної меншості в Тешинській області, а ще через добу – висунула Чехословаччині ультиматум з вимогою передати Польщі землі з польським населенням (хоч би там воно було й меншиною). 29 вересня німецькі і польські військовики домовляються про лінію розмежування в разі початку воєнних дій із Чехословаччиною, а наступного дня, негайно після оприлюднення сумнозвісної Мюнхенської угоди, Варшава висуває Празі новий ультиматум – про негайну передачу їй усієї Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина поступається і передає Речі Посполитій область, де мешкали 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів…
Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовуються. Вона у грудні 1938-го припиняє «політику нормалізації» відносин з українцями – громадянами Польщі й повертається до політики агресивної колонізації Волині і Галичини. Тоді ж польські дипломати починають зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому наголошуючи на «політичних цілях Польщі на сході», ведучи мову про Україну. А ще тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського готують доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього «поділу Росії» Польща «не повинна залишатися пасивною».
Настає 1939 рік. Репресії проти українців посилюються, особливо лютують польські прикордонники, які стережуть рубіж з Карпатською Україною. А 26 січня в бесіді з фон Ріббентропом Юзеф Бек відверто заявляє: «Польща претендує на Радянську Україну та на вихід до Чорного моря». І, нарешті, на початку березня польське командування закінчує розробку плану війни проти СРСР під назвою «Схід» («Wsch?d»). А в середині березня польські стражі кордону або самі розстрілюють українських втікачів із Закарпаття (у ці дні повністю загарбаного Угорщиною), або видають їх союзникам, охоче фотографуючись на гірських перевалах разом із вояками диктатора Горті, які щойно вийшли на нову лінію кордону…
Але тут настає момент істини. Побавившись із керівниками другої Речі Посполитої та змусивши їх дискредитувати себе в очах західних демократій, Гітлер 20 березня висуває до Польщі територіальні претензії, а 21 березня Ріббентроп їх підтверджує; в разі задоволення цих претензій Польща де-факто виявиться відрізаною від Балтики. Тож піврічний період союзу другої Речі Посполитої з Третій Рейхом на тому закінчується; Варшава в паніці кличе на допомогу західні демократії. Проте… Пізніше Черчилль так писав про цей період і його сумні наслідки для Польщі: «1938 року, через таке незначне питання, як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США, які повернули їх до єдиної національної життя і допомогу яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і розоренні Чехословаччини… І ось тепер <…> Англія, ведучи за собою Францію, пропонує гарантувати цілісність Польщі – тієї самої Польщі, яка лише півроку тому з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави». Так, гарантії друга Річ Посполита отримала, проте той піврічний період істотно вплинув на громадську думку Британії і Франції – і не в сприятливому для поляків сенсі.
Отож, повертаючись до резолюції Сейму, варто поставити запитання: чи всі в нинішній Польщі пам’ятають, які наслідки мали нерозважливі дії керівників другої Речі Посполитої і чи не опанував депутатів «тешинський синдром»?
«В 1938 году, из-за такого незначительного вопроса, как Тешин, поляки порвали со всеми своими друзьями во Франции, в Англии и в США, которые вернули их к единой национальной жизни и в помощи которых они должны были скоро так сильно нуждаться. Мы увидели, как теперь, пока на них падал отблеск могущества Германии, они поспешили захватить свою долю при разграблении и разорении Чехословакии… И вот теперь <…> Англия, ведя за собой Францию, предлагает гарантировать целостность Польши – той самой Польши, которая всего полгода назад с жадностью гиены приняла участие в ограблении и уничтожении чехословацкого государства».
