Цей документ є справді показовим, хоча б через те, що саме його існування категорично (навіть шалено) заперечувалось імперською, згодом радянською історіографією, так само як і чиновниками-високопосадовцями (зі зрозумілих міркувань). Однак «практика є критерієм істини» - це дійсно так. Підтвердженням чи спростуванням аутентичності заповіту російського царя Петра І є не теоретичні вправи, а доволі проста річ: чи реалізовувалися ці настанови деспота-монарха на практиці? Якщо ні, то цілком можливо, цей заповіт є фальшивкою (як твердять російські імперські історики), якщо ж так – істинність очевидна.
Читач сам зможе судити, хто правий у цій суперечці. Зауважимо, що заповіт із середини ХІХ століття є досить широко відомим на Заході. Дуже коротко про історію його винайдення та публікації. Перші згадки про документ знаходимо, мабуть, 1706 року в канцелярії трансильванського князя Ференца Ракоші, який мав, щонайменше, вкрай непрості стосунки з Петром І (тобто заповіт був складений аж ніяк не напередодні смерті царя у 1725 році, а значно раніше). Потім багато зусиль для того, аби «витвір думки» Петра І став відомим у Європі, доклав наш уславлений гетьман Пилип Орлик (ознайомився з документом 1710 року), а після нього – син Григір, генерал на службі у французького короля Людовика ХУІ.
Усю другу половину ХУІІІ століття одна з копій документа зберігалась в архіві польських аристократів князів Чарторийських (вони теж давали його читати, не приховуючи від світу). Остаточна версія , схоже, належить польському емігранту Міхалу Сокольницькому. Вперше текст заповіту царя Петра І опублікував на початку ХІХ століття французький журналіст та історик Шарль Луї Лезюр.
Отже, дуже лаконічно:
1.Треба підтримувати російський народ у безперервному стані війни, щоб солдат був загартований у бою й не знав відпочинку. Давати йому спокій лише для покращення фінансового стану держави і щоб дочекатись зручного для нападу часу.
2.Викликати всіма засобами в Росію з найосвіченіших країн полководців під час війни та вчених у часи миру для того, щоб народ Росії міг скористатися здобутками інших країн, нічого не втрачаючи зі своїх власних (підкуп і корупція – не сучасні «ноу-хау»).
3.Під будь-яким приводом втручатись у справи Європи, особливо Німеччини, котра, як найближча до Росії країна, становить особливий інтерес.
4.Обов»язково розділити Польщу, підтримуючи в ній розкол і смути (було зроблено).
5.Просуватись на північ – до Балтики й на південь – до Чорного моря. Увага Україні: підкорюючи її!
6.З Англією поки не конфліктувати, підтримуючи коректні відносини (тимчасово).
7.Усім російським імператорам одружуватися тільки на німецьких принцесах.
8.Якомога ближче, ціною будь-яких зусиль, просунутися до Константинополя і до Індії – заволодівши ними, відкриємо шлях до світового панування.
9.Проголосити себе «захисницею православ»я» у Речі Посполитій, Отоманській імперії та в Австрійській імперії з метою подальшого підпорядкування цих держав.
10.Коли будуть розбиті чи ослаблені Швеція, Персія, Туреччина, Польща і Австрія, слід в обстановці цілковитої секретності запропонувати Франції та Німеччині розділити сфери впливу в Європі та світі. Якщо ці дві країни погодяться – знищити спочатку найближчого супротивника (з цих двох. – І.С.), а потім того – хто вцілів. Якщо ж вони відмовляться – то між ними треба розв»язати війну та економічно підірвати їх обох. Після цього панування Росії в Європі буде забезпечене.
Настанови на віки. Було кому «вчити» і було кого «вчити». Світ зараз вимушений боротися з тими «учнями». Влучно було сказано в давньому романі про французьку революцію: «Майбутнє можна безпомилково прочитати тільки в минулому». Ворога необхідно знати досконало. Для нашої беззаперечної Перемоги.
