Коли кажуть, що найпершою загрозою українській державності є внутрішній, а не зовнішній ворог, маючи на увазі корупцію, хочеться додати, що їх двоє. Ворогів. Це корупція і байдужість.
Насправді корупція – це не просто нечесні чиновники чи бізнесмени, погані президенти чи злочинці-олігархи. Це, власне, кожен перший громадянин. Навіть не кожен другий. Якщо подивитися на саме хоча б трохи критично, то скоріш за все у шафці знайдеться не один «скелет» – більший або менший: хтось колись заплатив за залік у виші з ненависної «ОБЖД», хтось дав двадцятку медсестрі за укол, хтось не взяв у кондуктора квиток у трамваї, і так далі, і так далі, і так далі. Втім, варто сказати про це «кожному першому», як з високою ймовірністю почуєш щире обурення, мовляв, нічого подібного, мій «гріх» – то двадцять гривень, а отой-он пан вкрав двадцять мільйонів. Все так. Але з таких речей, з такої готовності на порушення законів, з такої легкості і готовності пробачати дрібні й недрібні злочини і «грішки» ми з вами вибудували найміцнішу і найживучішу систему, яку тільки змогли. От систему освіти – не вдалося. Систему охорони здоров’я – промовчу…. А систему постійних і звичних зв’язків, схем і великих та малих хабарів – змогли.
Ну а надійним фундаментом цієї системи, її засадничими, сказати б, підвалинами, є байдужість. Пам’ятаєте безсмертну характеристику Остапа Вишні?
«Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
— А чи так ви робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
— Таї Якось-то вже буде!
І починає робити...
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
— Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття...
— Так ви ж кажете, що знали?
— Так я думав, що якось-то воно буде!».
От і вся логіка. Але літературний гумор у реальному житті спрацьовує, на жаль, інакше…
Трохи більше року тому одеські журналісти звернули увагу на виділення значних коштів з міського бюджету на реконструкцію дитячого табору відпочинку «Вікторія». Реконструкція та відновлення його роботи після багаторічної перерви позиціонувалося міською владою як серйозне досягнення і гордість міста. Спочатку на реконструкцію виділили трохи більше 22 млн грн, а потім, уже без конкурсу, надали підряднику ще 11 млн грн – на заходи протипожежної безпеки. Крім того, той самий підрядник отримав ще 29 млн грн на обладнання стадіону і майданчиків біля цього ж табору. Всього «Юг-Укрстрой» отримав понад 60 мільйонів. Втім, з’ясувалося, що тендер по реконструкції приміщень проводився сумнівно, оскільки у обох конкурентів фактично одні й ті самі власники, добре знані в місті бізнесмени, які також володіють канатною дорогою. Про це писали різні одеські видання, а потім проблемою зацікавилися й правоохоронці, почалося кримінальне провадження, слідчі розпочали роботу. Минув рік – про справу всі забули. Журналісти звично тонули у сотнях схожих справ і оборудок, адже рук на висвітлення безкінечних схем – великих і дуже великих – традиційно не вистачає. Суспільство традиційно читало/переглядало сюжети про чергові оборудки. Антикорупційна діяльність за декілька років стала такою самою звичною, як і корупційна, а саме слово набула негативної конотації. Зрештою, «якось воно буде», – думали всі. Та й що там 30-60 мільйонів – є оборудки в рази більші.
І якось всім було не до того. Аж поки в ніч на 16 вересня зразковий табір «Вікторія» не спалахнув, як сірник. У перші хвилини думалося: «Не може бути. Все обійдеться». Знаєте, чому? Тому що цього літа на одеському узбережжі у полум’ї дотла згоріли декілька ресторанів. Хтось вважає, що невипадково, хтось вважає інакше, але всі добре розуміють: якби всі заклади було як слід забезпечено всім необхідним на випадок пожежі, то наслідки були б іншими. Але, зрештою, хіба не все одно? Якось воно буде, і власники інших кафе навряд чи стали в чергу по вогнегасники за винятком одиниць. Але цього разу не обійшлося.
Полум’я «Вікторії» забрало життя трьох дівчаток…
Смертю не можна маніпулювати. Але те, про що зараз говорить одеська громада, навряд чи можна назвати огульною критикою і політиканством. Є 11 мільйонів, витрачені на протипожежну безпеку. Є наповнена на третину пожежна водойма. Є слабка подача води у гідрантах. Є повністю дерев’яний корпус, який згорів вщент, тож є сумніви, чи було будівельні матеріали як слід оброблено спеціальними речовинами. А ще є нова сигналізаційна система, встановлена за дуже немалі кошти. І лише коли сталася трагедія, з’ясувалося, що вона… не працювала з червня цього року. Про що є офіційний документ ДСНС та відповідний припис. Тож діти відпочивали у дерев’яному будиночку з вимкненою пожежною сигналізацією все літо і вересень.
І ця ситуація – не абсурд. Бо я можу побитися об заклад, що така ж ситуація – не лише у «Вікторії». Просто зазвичай «якось воно є». А іноді ця безмежна віра у «якось» не спрацьовує – і тоді ми оплакуємо чиїсь смерті.
Насправді, якщо замислитися над тим, як у нас працює громадський транспорт, система щеплень, система безпеки, охорони порядку, пожежної безпеки тощо, то виникає лише одне питання: «А як так сталося, що ми ще досі живі?». У системі тотальної байдужості і корупції це й справді дивина, бо фактично кожна наша система тримається на якомусь диві, а аж ніяк не на чітких алгоритмах і жорстких правилах.
Останнім часом Україну часто боляче б’є оце улюблене «якось воно буде». «Ніяк» не стало з Кримом – поки система держбезпеки була впевнена, що все обійдеться, ворог окупував півострів і продовжує знищувати наших громадян. «Ніяк» не стало з катером «Іволга» на Одещині: одного разу, коли його вчергове вщерть перевантажили, наплювавши на інструкції і закони, він пішов на дно разом з усіма пасажирами. «Ніяк» не стало у «Вікторії», де на очах батьків рятувальники змушені були відшуковувати фрагменти дитячих тіл.
Але найгірше, що може з нами трапитися, це продовжувати у тому ж дусі. Час від час, коли рушниця байдужості вистрілює, ми заходимося від болю. А потім – забуваємо. Звикаємо. І далі – по колу. Тоді як вина за кожен такий випадок – масштабний чи локальний – лежить на кожному членові суспільства.
Скільки ще таких вогнищ має спалахнути в Україні, аби суспільство змінилося?..
