Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Зрадниця» Давидова, або Чарівна сила мистецтва

4 лютого, 2015 - 19:19
«Зрадниця» Давидова
ФОТО REUTERS

Сюжет про державну зраду з’явився в новій російській політичній драматургії настільки вчасно, що вже й не так важливо, що інформацію про можливе перекидання російських військ до України смоленська домогосподарка Світлана Давидова почула від випадкового попутника в маршруті ще у квітні. Тому, хто російську історію вивчає здалека, як з географічної точки зору, так і з хронологічної, інтрига могла б видатися сміхотворним фарсом, трагікомедією, безглуздим непорозумінням. Тим часом, як вважають люди, які знаються на нюансах сучасної російської юриспруденції, все цілком серйозно, справа з перспективами, хоча б тому, що звинувачення й не зобов'язане формально доводити факт порушення державної таємниці. Не треба бути шпигуном, достатньо кваліфікувати дзвінок Давидової до посольства як «інше надання допомоги іноземній державі, іноземній організації або їх представникам у проведенні ворожої діяльності на шкоду зовнішньої безпеки Російської Федерації», і все – термін до 20 років.

Напевно, до таких крайнощів справа все-таки не дійде. Напевно, через деякий час настане черговий сезон президентського людинолюбства, і, можливо, слідство виявить досі приховані протиріччя або пом'якшувальні обставини.

А, можливо, й не настане. Російська законність непередбачувана так, ніби й справді незалежна, в ній можливі будь-які карколомні ходи, незалежні від попередніх відчуттів і здогадливості глядача, як це відбувається у справі Надії Савченко.

Утім, у справі Давидової для російської влади результат настільки ж очевидно вторинний, як очевидно, наскільки вона хотіла б представити його прецедентом. Для всіх тих, хто ще вчора вважав подібний розвиток подій неможливим. Сигнал маловірам, що підлабузнюються перед Заходом: нічого неможливого більше немає, хоч як смішно чи дико це не виглядало б.

І якщо це можна вважати якісною зміною російської політичної ситуації, то лише в контексті третього закону марксистської діалектики про такий стрибок як результат критичного накопичення кількісних ознак.

А їх від того самого квітня накопичилось на заздрість Дарвіну.

Загальнонародна підтримка і схвалення будь-якого маразму, породженого державою його разом із цією державою повністю легітимізує, і про це легко здогадався юрист Дмитро Медведєв, який нагадав народу про те, що відповідальність за Крим він несе солідарно з владою, яка подарувала йому цей Крим. І виявилось, що російський телеглядач після багатомісячної обробки вже сам, без додаткового навчання, здатен імпровізувати на задану тему, і це надзвичайно виразна характеристика загальної мутації.

Раніше можна було оптимістично вірити в те, що суспільство неоднорідне, що на тлі меншості, яка вірить телевізору активно, завзято і діяльно, більшість просто не здатна протистояти такому масованому натиску, і це було так. У середовищі, яке інформаційно влаштовано однаково, і інтелектуально – одностайно, потрібно бути досить упевненою в собі особистістю, щоб наважитись піти проти потоку, що доволі вражаючий навіть у столицях. Але тепер цій особистості запропоновано тлумачення ворога настільки підкреслене, яке настільки, здавалося б, карикатурно копіює риторику майже столітньої давності, начебто навіть засуджену самою владою, що, здавалося б, наживка буде якщо не відторгнута, то, принаймні, поставлена під сумнів. Проте пристрасть до серіалу виявилась помноженою на якесь нове відчуття.

Судячи з того змісту, який вкладено у ставлення до справи Давидової, це і є доведена до логічного беззаконня солідарність. Яка найвідвертішим і демонстративним чином відкидає будь-яку іншу логіку.

Те, що в іншій ситуації спрацювало б на симпатію до підозрюваної, тепер проти неї. Семеро дітей – не пом'якшувальна обставина, а як додаткове тяжке звинувачення, витоки якого явно криються в архетипах комуналки. Плутанина з дітьми, троє з яких виявились племінниками і водночас дітьми чоловіка – ніби спеціально розроблена легенда для всієї спецоперації, і то правда – якщо вони, дві матері сімох дітей, живуть в одному будинку з їхнім спільним батьком, які можуть бути сумніви в державній зраді?

Дуже заплутана історія, впевнений російський обиватель, який чекає на чергове соціологічне опитування на цю тему, і його результат обов'язково знову вразить освічену спільноту. Дивна, не дуже, можливо, урівноважена людина, яка надто високої думки про себе – навіть ця, врешті-решт, вистава повинна була б спрацювати на насмішкувате «помилуйте, яка, до біса, шпигунка!». Знов мимо. Це навіть не одвічна підозра до людини, «якій більше за всіх треба». Це остаточне закріплення двійкової, і при цьому інверсованої логіки свідомості, де замість нуля – одиниця, а замість одиниці – нуль. І подальша математика з цієї точки вже не еволюціонує, а навпаки, суспільство, повернувшись у цю спотворену первинність, щасливе, що ніхто більше не наполягає на ускладненнях.

Усе, що з точки зору нормального уявлення про світ говорить про те, що російська влада непробачно лажанулась, у цій системі координат виглядає рівно навпаки. Визнання того, що ми воюємо? І що? А хтось сумнівався? І правильно воюємо. І те, що прослухується посольство, теж правильно, і в цьому теж ніколи не було загадки. Що у всьому цьому не так?

Влада не помиляється. Вона не може помилятися, і навіть ті, хто відчуває ворушіння черв'ячка сумніву – а їх не так уже й мало, – вимушені наполягати на тому, що нуль – це одиниця, і навпаки. Тому що з того, що нуль – це нуль, випливає така кількість запитань із безглуздими відповідями, що нехай краще Давидова – зрадниця, і Савченко винна у тому, що незаконно проникла до Росії. Головне, що влада права, а в Києві хунта.

Солідарність.

І тепер просто відбулось оформлення кількісних ознак у нову й остаточну якість. Як колись неможливим здавалося повернення до судів інквізиції з Pussy Riot, і, до речі, тоді теж дуже обговорювалося, причому з картинками, що дівчата не є зразком цнотливості і явно не закінчували Сорбонну. Тепер – новий еволюційний стрибок, цілком передбачуваний і, що набагато гірше, який є початком для наступного накопичення. Все можна, і нічого з того, що вчора було непристойно або просто безглуздо, сьогодні не заборонено і навпаки – природно. З того, що Україна – ворог і світ недосконалий, випливає, що чорне – це біле, і вже ніхто більше не заважає називати його білим. І ось вона, магія великої літератури: хто міг уявити собі ще рік тому, що заради простої домогосподарки із Смоленська, яка ростить сімох дітей, колишньої, між іншим, комуністки, доведеться на весь світ і на повному серйозі сказати: мир – це війна.

Вадим ДУБНОВ, Москва, спеціально для «Дня»

Новини партнерів