Про це свідчать результати останнього опитування соціологічної групи «Рейтинг». Якщо 2011 року майже 80% респондентів вважали, що саме влада повинна брати на себе відповідальність у забезпеченні життя кожного громадянина, то сьогодні таких опитаних менше ніж 60%. Найбільш схильні до патерналістських орієнтацій — старше покоління і найбідніші, до індивідуальної активності — молодь, найбільш забезпечені та респонденти з вищою освітою.
Однак, незважаючи на ціннісні зрушення в суспільстві, на тлі кризових явищ у економіці й політиці, поступово зростає запит на наведення порядку, навіть якщо для цього доведеться піти на обмеження демократичних принципів і свобод. Такий розвиток подій підтримують 70% опитаних (у минулому році їх було 63%). За збільшення свободи, демократії при відсутності жорсткого порядку — тільки 15% (2017 року — 22%). Встановлення суворих правил гри найбільше хочуть найстарші й бідні, а також громадяни з низьким рівнем освіти. Водночас навіть серед наймолодших, забезпечених і респондентів із вищою освітою частка тих, хто виступає за порядок із обмеженням свобод, не менше ніж 60%.
ІНТЕРНАЛЬНА ПОЗИЦІЯ
Буває так, що людина керується зовсім протилежними принципами в різних сферах життя. Наприклад, у фінансових справах вона поводиться, як переконаний капіталіст, а коли мова заходить про політику, то перетворюється на відчайдушного соціаліста. Але найчастіше політичні установки є відображенням базових життєвих орієнтирів.
Говорячи про інтернальну позицію, про яку йдеться в дослідженні «Рейтингу», варто звернутися до теорії локус-контролю, розробленої 1954 року психологом Джуліаном Роттером.
Роттер народився 1916 року в Нью-Йорку в родині єврейських емігрантів. До Великої депресії його сім’я належала до цілком благополучного середнього класу, однак потім Роттерам довелося перенести всі тяготи безробіття й життя на соціальну допомогу. Велика депресія пробудила в майбутнього психолога цікавість до проблеми суспільної несправедливості й навчила його звертати увагу на значення ситуативних умов, що впливають на поведінку людей.
Відповідно до теорії Роттера, локус-контроль — це властивість особистості приписувати свої успіхи або невдачі тільки зовнішнім або тільки внутрішнім чинникам. Перше називається екстернальністю, друге — інтернальністю. Під внутрішніми чинниками тут розуміються власні зусилля, позитивні й негативні якості, наявність або відсутність необхідних знань, умінь, навичок тощо. Послідовники Роттера доповнили теорію, запропонувавши розділити екстернальність на дві схильності: приписування контролю іншим людям і прагнення все пояснювати підступами долі.
ПОЗИЦІЯ ЖЕРТВИ І ВИВЧЕНА БЕЗПОРАДНІСТЬ
Екстернальний локус-контроль дуже близький за значенням до позиції жертви, проте ці поняття неідентичні. І в першому, і в другому випадку людина переконана, що її успіхи і невдачі залежать насамперед від зовнішніх обставин — умов навколишнього середовища, дій інших людей, везіння чи невезіння. Однак при екстернальності зовнішніми чинниками пояснюються як успіхи, так і невдачі; своєю чергою людина, що перебуває в позиції жертви, може приписувати успіхи собі.
Тут варто згадати й про теорію приписування. Це — підхід, який будується на допущенні про те, що в соціальній практиці можна простежити таку послідовність: людина спостерігає за поведінкою іншої людини, робить логічний висновок про наміри цієї людини, спираючись на власне сприйняття її дій, і потім приписує їй мотиви, які можуть пояснювати подібну поведінку.
Фундаментальною помилкою приписування вважається схильність трактувати вчинки людей їхніми особистісними якостями, а власну поведінку — зовнішніми обставинами. «Він злий, тому що сам по собі сволота, а я злий, тому що життя таке».
Екстернальність також пов’язана з вивченою безпорадністю, феноменом, який був відкритий 1967 року психологом Мартіном Селігманом. Йдеться про стан, при якому людина не робить спроб до поліпшення свого становища, хоча має таку можливість. Синдром формується, як правило, після кількох невдалих спроб впливати на негативні обставини та характеризується пасивністю, відмовою від активності, небажанням змінювати вороже середовище або уникати його, навіть коли з’являються сприятливі умови.
У людей, згідно з низкою досліджень, вивчена безпорадність супроводжується втратою почуття свободи і контролю, невір’ям у можливість змін і у власні сили, пригніченістю, депресією і навіть прискоренням смерті.
САМОЕФЕКТИВНІСТЬ І САМОБИЧУВАННЯ
Протилежністю вивченої безпорадності є самоефективність, одне з ключових понять теорії навчання психолога Альберта Бандури. Йдеться про віру в продуктивність власних дій, очікування успіху від їхньої реалізації, переконання людини в тому, що у складній ситуації вона зможе продемонструвати вдалу поведінку.
На думку Бандури, істотною характеристикою багатьох психічних захворювань є брак довіри власним здібностям і переживанням. Те, чи зможе конкретна людина в певній ситуації досягти успіху, залежить не тільки від її компетентності, а й від низки інших чинників. Однак для психічного здоров’я і гарного самопочуття, відповідно до концепції самоефективності, важливі не стільки об’єктивні результати самі по собі, скільки їхня інтерпретація конкретною людиною і очікування успіху. Віра в результативність своїх дій і, власне, їхня продуктивність, навряд чи можливі без інтернальності, коли на перше місце ставляться внутрішньоособистісні чинники.
Інше питання, що ця позиція не означає схильність до самобичування. Людина, яка займається самоїдством, якою б самокритичною та інтернальною собі не здавалася, по суті, чекає вольового імпульсу ззовні, який би дозволив вирішити її проблеми. І як би ситуація не залежала від зовнішнього впливу, самоїд замикається в деструктивному локус-контролі — самобичуванні та небажанні почати діяти, робити хоча б те, що може.
Як казав Фома Аквінський, молись так, як ніби все залежить від Бога, а роби так, як ніби все залежить від тебе.
