65 років тому товариш Сталін прямо поставив перед комуністами всього світу завдання «підхопити прапор демократії» й використати демократичні ідеали та свободи для знищення демократії. Стільки років минуло, а заповіт «вождя всіх народів» і «найкращого друга фізкультурників» з ентузіазмом виконується його послідовниками — тепер уже не тільки з числа комуністів, а й із числа адептів «великої Росії» та європейських праворадикалів, які вбачають у Путіні когось на кшталт «Сталіна й Гітлера в одному флаконі», як образно сформулював це автор «Дня» професор Борис Соколов.
От і зараз: за повідомленням народного депутата Дмитра Тимчука, який спирається на відомості групи «Інформаційний спротив», 27 вересня в конференц-залі Європарламенту заплановано провести конференцію, присвячену питанням свободи слова в Україні. Організовують її проросійські депутати за не надто вже й таємної підтримки Росії.
Серед офіційних організаторів — депутати Європарламенту, які мають тісні стосунки з держструктурами Російської Федерації. У тому числі — представниця Латвії Тетяна Жданок, яка була членом «Всесвітньої координаційної ради російських співвітчизників, які проживають за кордоном»; громадянин Чехії та член тамтешньої комуністичної партії Їржі Машталка, представник Європарламенту по зв’язках із РФ; Хав’єр Каус, громадянин Іспанії, член політичної партії «Об’єднані ліві», та Андрій Мамикін, громадянин Латвії, член партії «Злагода». Координатором заходу має бути глава німецької партії «Єдність» Дмитро Ремпель, громадянин ФРН, який уже тривалий час співпрацює з представниками адміністрації президента РФ. Ну, а до участі в конференції заплановано запросити громадян України Руслана Коцабу і Тетяну Монтян, а також колишнього заступника генпрокурора часів Януковича Рената Кузьміна (того самого, що грав на збіговиську регіоналів «Мурку» з трансляцією по телебаченню). Ймовірно, будуть й інші не менш видатні борці за «свободу слова», реально ж — за свободу антидержавної та антидемократичної пропаганди на користь російських агресорів. У заході запланована участь й інших проросійських блогерів та журналістів, які «обговорюватимуть» свободу слова в Україні й паплюжитимуть її.
Отак нинішні послідовники Сталіна й адепти Путіна збираються використати (і це далеко не вперше) можливості, які їм надає європейська демократія. Що ж, це проблема Об’єднаної Європи — чи повинна сучасна демократія бути безберегою, даючи змогу ісламістським радикалам вербувати прихильників у країнах ЄС і щотижня проводити кілька терористичних акцій, нерідко з убитими і практично завжди — з пораненими; ну, а путінській агентурі — цілком легально влазити у політичні та медійні структури, підриваючи зсередини перспективи цієї самої європейської демократії. Проте нам своє робить — і прагнути нейтралізувати можливий негативний вплив усіх таких борців за свободу слова, націлених на знищення свободи слова a la Russe.
Разом із тим, попри солідний підбір паноптикуму учасників запланованої конференції, вважаю, що організатори її суттєво недопрацювали, не запросивши — за допомогою медіумів та спіритів — духів знаних «борців за свободу слова» якраз у тому аспекті, який домінуватиме на цьому заході. А саме — духів головних редакторів знакових масових видань, які значною мірою сформували світовий порядок першої половини ХХ століття і наслідки діяльності яких відчуваються й донині: Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Беніто Муссоліні, Йозефа Геббельса, Лева Мехліса тощо. А заодно — не поставивши предметом обговорення скасування вироків Нюрнберзьких судів («великого» і «малого») щодо Юліуса Штрайхера (повішеного за свою журналістську діяльність) та Отто Дітріха (засудженого на сім років). А ще — суворо засудивши Великобританію за незаконну страту 1946 року Вільяма Джойса («лорда Гау-Гау»), ведучого англомовних передач німецького радіо під час Другої світової війни, який навіть не був британським підданим.
І так далі, і таке інше — охочі можуть доповнити список «експертів зі свободи слова» в її дуже специфічній формі не лише в минулі, а й у нинішні часи. І список відповідних «жертв» — також. При цьому не варто забувати, що якраз сто років тому Центральна Рада, а затим й уряд Української Народної Республіки щиросердо сповідували принцип безберегої свободи слова, чим уміло скористалися більшовики, за допомогою численних газет підготувавши ґрунт для успіху вторгнення «червоних» російських військ на зламі 1917 — 1918 рр. (і це при тому, що більшовиків в українських губерніях підтримували, як засвідчили вибори до Установчих зборів, тільки 10% населення). Отож, хай би що там казали «борці» на конференції в Європарламенті, українські патріоти мають робити свою справу, бо, як сказав колись поет, «у нас нема зерна неправди за собою».
