Щойно повернувся з Болгарії, куди відвіз частину родини під опіку моїх чудесних, дивовижних родичів. Загалом провів там трохи більше доби, але встиг трохи поспілкуватися й помацати інформаційне поле. Враження складні.
Болгарам за великим рахунком пофіг. Вони справді готові прийняти десь тисяч 20 наших біженців (у Польщі станом на сьогодні осіли понад 1,7 мільйона наших — не знаю, як надовго, але осіли). Попервах їх приймали в порожніх готелях на узбережжі, тепер пішли розмови, що невдовзі туристичний сезон, і треба їх кудись пересунути вглиб країни, словом, допомагають, але таке враження, що… якось мимохіть, чи що.
Коли я написав про це у соцмережі, то отримав силу-силенну заперечень від обурених співвітчизників: як вам не соромно, нас тут зустріли, як дорогих гостей, нам раді, для нас робиться все, що потрібно, а ви узагальнюєте. Узагальнюю. Підкреслюю сто разів: я не кажу про окремих людей, сердечних і щирих, про самовідданість і щедрість не такої вже заможної країни, а про середньозважену температуру по палаті. Ну впали з неба якісь українці. Війна в інформаційному порядку денному не присутня. Біженці є, а війни немає.
Хтось знову сперечатиметься: брехня, ми весь час у заголовках! Перепрошую, я звик щодня моніторити пресу, це моя робота, маю змогу порівнювати. Нічого схожого на новинну стрічку ЗМІ Британії, Франції, Польщі навіть і близько немає. Маріуполь, Харків, Волноваха, Ірпінь — цих назв тут не чули. Натомість весь час питають: «а що, справді у вас нацисти при владі?» В автівці дорогою назад я чотири години висів на підсумковому недільному випуску станції «Хорізонт» (це головний канал новин Болгарського радіо), знову-таки можу оцінити принцип верстки й тематичні пріоритети. До того ж там було годинне інтерв’ю віце-прем’єра уряду, теж показово. Отже таке враження, що значно більше за війну непокоїть болгар миттєве подорожчення соняшникової олії на тлі, вочевидь, перспектив не отримати цьогоріч урожай українського соняшника. В супермаркетах були вишикувалися черги, один старий прямо біля каси помер від серцевого нападу, оце проблема. Ще відбувся з’їзд опозиційної партії ГЕРБ, там критикували уряд за пасивність щодо українського питання. Ще детально досліджували енергетичну безпеку країни. Загальний настрій такий: Болгарія на 70% залежить від російського газу, на 100% від російських ТВЕЛів для атомної станції в м. Козлодуй (працюють два блоки-мільйонники з шести, ми на таких самих блоках уже давно перейшли на паливо від «Westinghouse»), а хто там правий у «конфлікті» між росіянами та українцями, до кінця незрозуміло — буквально!
Кажуть, є якась суттєва залаштункова допомога, але на офіційному рівні, на відміну від Польщі, Литви, не кажучи про Сполучене королівство, США, Канаду, ніяка офіційна активність на користь України за межами санкцій ЄС не передбачається. Ка-те-го-рич-но. Відчуття, що болгарам у разі чого теж може прилетіти, немає. Усвідомлення того, що слідом за країнами Балтії, якщо ми не встоїмо (зрозуміло, що встоїмо, але вони цього не знають) настане черга кожної з країн колишнього радянського блоку, теж немає. Головна турбота зараз – не дратувати звіра. Традиційна русофілія, яка за комуністичних часів підтримувалася згори, переживає друге дихання. Є різні настрої у великих містах та провінції, серед молоді та старшого покоління, але москвоцентричність залишається актуальним трендом. Натомість ніяких ознак українського бодай символічного впливу не спостерігається. Про нашу «м’яку силу» на цьому напрямку ні, не чули. Якщо така сама картина в інших країнах, крім наших традиційних друзів, яким чином ми збираємося забезпечувати собі підтримку стосовно вступу в ЄС або НАТО, я просто не розумію.
Хочу, щоби мене правильно зрозуміли. Не йдеться про якусь образу або, боронь Боже, звинувачення: я, по-перше, сам частково болгарин, я там народився, моя друга мова болгарська, я цю країну знаю і люблю; по-друге, ніхто нам нічого не винен, я багато разів про це писав, якщо хтось щось для нас робить, то вже низький їм уклін. Але відсутність нашої позиції в інформаційному полі сусідів — наш проштрик і наша провина. Прикро за нас, прикро за них. Вони ж бо наступні.
