На днях, сидячи у читальному залі міської бібліотеки, почула діалог. Розмова так вразила, що не змогла пропустити це крізь вуха. Відвідувач (дідусь років 70-ти) намагався з’ясувати у бібліотекаря, чи є потрібна йому література. Між ними загорілася сварка. Насамкінець «виконувач завдання міністерства» (як він себе назвав) обурився: «Вы что – не русские, не понимаете, что вам по-русски говорят?» Коли йому все ж принесли «вистражданий» екземпляр журналу, виникла інша проблема: «А этот «Вестник» только на укрАинском языке? На русском нету?». Дивно почути такі слова від жителя України, держави, яка протягом століть боролася за свою незалежність у мові, культурі та політиці. От так абсурдно жити у Донецьку. Судячи з твердження, сказаного на адресу працівника бібліотеки, живемо ми не в Україні, а на території «великой и непобедимой России». Недалеко і до того, що Донбас захоче відділитися від нашої неньки і поповнить кордони сусідньої держави з біло-синьо-червоним прапором.
А яка ж причина? Зрозуміло, що старше покоління городян вагому частину свого життя прожили за Радянського Союзу. Але ж українська мова не випала, як сніг не голову, після отримання Україною незалежності. Ще до 1991 року мова солов’їна функціонувала: нею друкувалися періодичні, художні видання, офіційні документи.
Прикро, що більшість сучасної молоді, яка народилася уже в незалежній Україні, не хоче не те, що говорити, а навіть визнавати існування української мови взагалі. То про яке майбутнє України йде мова? Ми скаржимося, що наша держава гірша, ніж європейські країни. Але у тих же європейських країнах взагалі не існує мовної проблеми. Візьмімо Швецію. У ній фігурують швецька, данська, фінська, циганська мови та ідиш. І ніхто не зрікається однієї мови заради іншої. Що ж нам, українцям, заважає зробити нашу країну такою ж? Мені дуже подобаються соціальні ролики, трансльовані телеканалом 1+1. Їх головний девіз – «Почни з себе». Я повністю підтримую ці слова.
Особисто я нічого не маю проти російської. Ніхто ж не забороняє нею говорити. А взагалі, мовне питання у нашій країні нагадує мені похід до стоматолога. Він потрібен, але наважитися страшно: зубний біль то загострюється, то вщухає. І людина ніяк не набереться сміливості вирвати хворий зуб. У нашому випадку треба викорінити існуючу проблему. Нехай все залишиться так, як було раніше. У держави, яка стерпіла Емський указ, Валуєвський циркуляр державна мова має бути українська.
Дякувати Богу, у місті ще є ініціативні люди, які її «відроджують». Ось уже півроку функціонує «Український розмовний клуб». Кількість його відвідувачі коливається від 20-ти до 50-ти. Для початку – досить непогано. Головне – не опускати руки.
