«День» продовжує публікувати авторські колонки лауреатів Премії імені Джеймса Мейса. Після публікацій «У історичному часі-просторі Джеймса Мейса» Сергія Грабовського та «Мислитель...» Петра Кралюка («День», №209 від 17 листопада), колонки Володимира Бойка «Незручна людина» та Валентина Торби «Пам’ять як імунітет від нових катастроф» («День» №210 від 18 листопада), сьогодні ми публікуємо завершальну колонку Ігоря Лосєва. А вже завтра — шукайте на шпальтах «Дня» детальний матеріал про цьогорічного лауреата премії Івана Капсамуна та уривки з його промови.
Пам’ять про Голодомор наразі не стала фундаментом, основою національної пам’яті й національної єдності українців. На жаль, титанічні зусилля патріотичної громадськості, у тому числі й вічної пам’яті Джеймса Мейса і газети «День», на даний момент не привели до потрібного країні результату.
Пам’ять про велику національну трагедію, геноцид, не стала наріжним каменем гуманітарної політики держави і її прагнення пояснити, донести до свідомості Європи і світу справжнє знання про те, що відбувалося в Україні на початку 30-х років ХХ сторіччя. Та й значно раніше, і пізніше, якщо виходити з міркувань автора поняття «геноциду» (прийнятого ООН) правознавця Рафаеля Лемкіна. А у відомому сенсі, геноцид українців триває й сьогодні. Адже російська агресія за межами її офіційно прокламованих намірів, розширює деспотично-архаїчний «русский мир» за рахунок витіснення, заборони й ліквідації українського світу, що є метою цілком геноцидною. Внаслідок нападу РФ Україна втратила близько 20% своєї економіки, території, багато тисяч своїх громадян, інфраструктуру, культурні цінності.
Зазнала колосальних матеріальних збитків, що призвело до різкого зниження рівня життя. На Донбасі і в Криму знищується все, що пов’язане з українством, здійснюється етноцид кримськотатарського народу. Трагедія України, яка почалася майже 100 років тому, не закінчилася.
На жаль, західні демократії, які так люблять менторським тоном учити нас своїх цінностей, абсолютно не демонструють на практиці власної непохитної відданості ідеалам свободи, демократії і прав людини. Навіть сьогодні, коли ситуація агресії Російської Федерації проти України абсолютно очевидна, Захід, замість того, щоб поставити агресора на місце, прагне не псувати з ним стосунки, як довгий час не псував їх з Гітлером і Сталіним. Захід викручує руки не агресорові, а жертві агресії, змушуючи Україну йти на згубні для неї поступки, які призводять до втрати територій і легітимації дій Кремля та його сепаратистів на сході України. Наші «демократичні вчителі» понад усе стурбовані тим, щоб оце якомога швидше скасувати санкції проти путінського режиму, аніскільки не зважаючи на вкрай важкі наслідки для нас і для всієї Східної Європи.
Саме таким чином Великобританія і Франція 1938 року разом із Німеччиною та Італією викручували руки Чехословаччині, позбавляючи її права на опір, здаючи на розправу нацистському фюрерові в ім’я примарного всеєвропейського «миру». Висновки з Мюнхенської зради не зроблено (вочевидь, на Заході забули, чим уся ця «миротворчість» закінчилася...) і нині західні політики вчиняють за Мюнхенським сценарієм. І спробуйте стверджувати після цього, що історія когось чогось учить...
Важко достукатися не лише до зарубіжної громадськості, але й до своєї влади, яка традиційно глуха до громадських ініціатив.
Це через те, що в нас кишить політиками всіх мастей, але спостерігається найбільший дефіцит державних діячів, які думають не про свої кишені, не про швидкопсувні рейтинги, не про утримання особистої влади за будь-яку ціну, а про майбутнє нації та держави.
Ось таким людям не потрібно було б зайвий раз пояснювати, чим був Голодомор-геноцид для нашого народу і чого він має стати альфою і омегою нашої національної самосвідомості. Такі найбільші потрясіння з катастрофи перетворюються на становий хребет духовності нації в її спілкуванні з вічністю: так сталося з геноцидом вірмен, з Голокостом-Шоа євреїв, так має бути з Голодомором-геноцидом українського народу. Але зараз українське національне відродження, у тому числі і подолання жахливої травми Голодомору, як і раніше глушиться правлячими антиелітами України, які не хочуть випускати українців зі своїх чіпких обіймів, яким потрібен народ деморалізований, зломлений, покірний і боязливий. Голодомор повною мірою наділив цими рисами багатьох наших людей, Але антиеліти не всесильні, що продемонстрували два Майдани. Боротьба має сенс, шанси і перспективи.
