Напередодні чергової річниці газети, коли ми обговорювали, яким матеріалом варто це відзначити, Алла Дубровик-Рохова запропонувала мені відповісти на запитання: «Чого вас навчив «День»?»
«День», який ми знаємо, фактично, не існував до мене. Тому передусім я думаю, що ми створювали «День», а «День» створював нас.
...Інколи чудові фотографи Сергій П’ятериков, Валерій Мілосердов публікують у соцмережах знімки журналістів початку 90-х , наприклад, із «Киевских ведомостей». І там всі-всі-всі, у тому числі нинішні дуже відомі журналісти. Переважно перша реакція публіки на фото така: «Ой, які ми всі були молоді і гарні! А дівчата які прекрасні! Яка була чудова атмосфера!..» Немає питань — звичайно, всі молоді і прекрасні. Але водночас — це свідки і учасники новітньої історії. І дуже важливо подивитися не тільки, хто ким був тоді, але й що робив потім. І яку створив журналістику. Думаю, що ще настане той час, коли в подіях і постатях справжню історію української журналістики буде написано.
«День» дав нам усім шанс написати свою сторінку. Ми сміливо починали з порівняння зі світовими брендами того часу. А потім зрозуміли, що це була, в принципі, «дитяча хвороба». Ми повинні були створювати свою журналістику. З хаосу.
Це захоплююча історія, яка триває вже 22 роки. Інтелектуальний «марафонський забіг». Його витримали далеко не всі. Ясна річ, було багато болю, розчарувань, гіркоти... Але й багато внутрішньої радості від здобутків, вірності, чесного пошуку і мужності наших журналістів та партнерів, які ризикували. Бо були часи, коли підтримувати газету «День» було просто небезпечно...
І це зрозуміло. Бо «День» з першого року існування був не просто опозиційним виданням, ми обстоювали реальну альтернативу неолігархічного розвитку країни.
І тому — ми газета на виріст. На виріст українському громадянину і українській еліті.
Давайте згадаємо тільки одну книгу бібліотеки «Дня» — «Повернення в Царгород» (2015). Коли вона була видана, про томос узагалі ще ніхто не говорив. А зараз суспільство ніби говорить, але чи готове?.. Тому «Повернення в Царгород» треба прочитати.
Ще один штрих — нещодавно я виправила генерального прокурора на його сторінці у «Фейсбуці». Він написав про «руській мір» — я ж уточнила, що має бути «русский». Він, щоправда, подякував і виправив. На що я порадила всім читати «Силу м’якого знака...».
До речі, наша книга «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», видана 2011 року, фактично була книгою-попередженням.
Якщо повернутися до поставленого на початку питання про те, чого мене навчив «День» — то це, при всій моїй нетерплячості, — терпінню. І оптимізму. Безальтернативному оптимізму. Недарма одне з наших гасел «Посіємо — зійде!».
