«Вільні медіа - стрижневий елемент будь-якої демократії». Цю тезу, яку я скопіювала з сайту Ради Європи, можна побачити і почути так часто, що вона здається очевидною. Очевидно, що без вільних медіа демократія буде неповноцінною, чи то взагалі буде вже не демократія.
Але поставимо питання так: чи можлива демократія взагалі без медіа? Що буде з демократією та свободою слова, якщо кількість засобів масової інформації раптом суттєво скоротиться?
***
Кілька років тому я робила експертне дослідження, щоб визначити майбутнє українських медіа.
Одним з важливих висновків було те, що у фокусі медіа-організацій, професійних спілок та просто медіа-спільноти України, як і провідних грантодавців цієї сфери, завжди були і є гуманітарні аспекти функціонування вітчизняних медіа. В першу чергу, це розвиток свобода слова та захист прав журналістів. «Разом з тим, зараз в країні триває найсерйозніша криза на медіа-ринку країни, пов’язана із суто матеріальними питаннями. Поточна ситуація виводить на перший план вітчизняної медійної проблематики не гуманітарні, а суто матеріальні аспекти функціонування вітчизняних засобів масової інформації», - констатувала я чотири роки тому.
Сьогодні ситуація не просто погіршилася – вона стала катастрофічною.
За прогнозом Світового банку, через військову агресію Росії внутрішній валовий продукт України скоротиться на понад 45%. За таким умов об’єм вітчизняного рекламного ринку буде не просто «недостатнім для розвитку в Україні повноцінної системи незалежних засобів масової інформації», про що йшлося в моєму дослідженні, а мізерним, чи навіть близьким до нуля, таким, що забезпечить, навіть існування ЗМІ, не те що розвиток.
Треба врахувати і падіння купівельної спроможності громадян. В своєму дослідженні я вказувала, що це «негативно відображається на покупці платного контенту, зокрема, на передплаті друкованих ЗМІ». Тепер ця цитата взагалі не підходить для опису ситуації. І не тільки тому, що після початку повномасштабної війни падіння доходів громадян буде не просто значним, а катастрофічним, а тому, що передплата преси в умовах переселення мільйонів громадян в інші регіони та закордон, перетворюється на дію, позбавлену сенсу.
Не можуть сьогодні врятувати галузь і неринкові механізми - державні дотації та олігархічні інвестиції.
Держава у нинішній військовий час може, і скажімо прямо, повинна, фінансувати лише нагальні, життєво важливі потреби, в тому числі в медіасфері.
Олігархи, багато з яких втратили через обстріли чи через окупацію підприємства, а деякі – цілі галузі, що складали основи їхнього бізнесу, очевидно скорочують бюджети дотованих ними медіакомпаній. Це теж зрозумілі кроки.
Але в підсумку система незалежних засобів масової інформації в Україні може незабаром просто зникнути через брак коштів на релокацію, на технічні витрати для випуску програм/видань, на зарплату редакційним колективам та на гонорари авторам...
Навіть чотири роки тому, під час «гібридної», а не повномасштабної російсько-української війни, я рекомендувала міжнародним структурам, що опікуються розвитком незалежних медіа в Україні, тобто роздають гранти, змінити пріоритети. Вирішення матеріальних проблем незалежних ЗМІ я бачила як набагато більш актуальну проблему, ніж організація тренінгів, конференцій, проведення досліджень, фінансування на які отримували не ЗМІ, що щоденно задовольняють інформаційні потреби суспільства, працюючи на широку аудиторію, а нішеві медійні проекти чи громадські організації.
Через якийсь час кількість працюючих медіа може скоротитися настільки, що раптом традиційні донорські медійні, суто гуманітарні, проекти виявляться нікому не потрібними, бо вчити дотримуватися балансу думок, зберігати гендерну рівність, поважати права меншин, не використовувати мову ненависті буде просто нема кого.
Щоправда, багато НГО займаються боротьбою із російською пропагандою, тобто абсолютно необхідною під час війни діяльністю. Ця діяльність потребує допомоги та підтримки, в тому числі коштів. Але є одне але: якщо в Україні зникне власна повноцінна система ЗМІ, всі інші навколомедійні проекти моментально втратять будь-який сенс. Бо можна скільки завгодно вчити людей медіаграмотності та критичному мисленню, але якщо Україна не буде продукувати власний різноманітний якісний медійній контент, причому всіх типів – телевізійний, цифровий, друкований, аудіовізуальний, якщо в Україні зникне плюралізм та свобода слова не через диктатуру та цензуру, а через брак коштів на видання газет, виробництво теле- та радіопрограм та трансляцію телеканалів та радіостанцій, перемоги на інформаційному фронті нам не побачити.
***
Добігає кінця другий місяць війни. Але, на жаль, проектів системних рішень, спрямованих на збереження системи незалежних медіа в Україні, ані з боку держави, ані з боку професійних об’єднань та НГО, ані з боку традиційних донорів, я не побачила.
Щоправда, Національна спілка журналістів України, за підтримки Міжнародної та Європейської федерації журналістів, запустила «мережу центрів журналістської солідарності для допомоги працівникам медіа під час війни». «Центри допомагатимуть колегам облаштуватися на новому місці, інформуватимуть про вакансії в медіа, програми підтримки журналістів і редакцій. В екстрених випадках журналісти, які евакуювалися з територій бойових дій, отримуватимуть одноразову матеріальну допомогу». При всіх нюансах, можна тільки привітати цю ініціативу. Але підтримка окремих журналістів – це не системна підтримка засобів масової інформації, не підтримка медійної галузі як такій. А ще, готуючи цю статтю, я прочитала анонс чергової конференції на тему демократію в Україні. Хороше діло. Ось тільки ніякої демократії без працюючої системи незалежних якісних медіа не буде, і бути не може.
Наталя ІЩЕНКО
