Луганська ніч цього року особливо темна. Сонце луганського літа не пекло і не гріло, воно роз’їдало, випалювало, а розкішна, золота осінь все одно натякає на сумні передчуття. Викреслено рік, викреслено місто, викреслено плани. Сни, що змішалися з реальністю так, що й не знаєш, чому вірити більше. Розповісти про Луганськ цього року можна снами — зруйновані оселі, порожні двори, суцільна темрява з вулицями, з яких немає виходу, але на кожному куті яких вас очікує небезпека. Кривава, депресивна фантасмагорія. І в цьому божевіллі до серпня у мене було вікно в «День». Регулярно в кіосках з’являлася наша газета, яка несла теплоту українськості. Не просто аналітика і факти, а перш за все рідний дух, який гріє й обнадіює. В «Дні» відчувається особливий ритм, який корелює з вашим настроєм, ментальністю. На його шпальтах розсипаний м’який пилок, без якого метелик не летить. Не поверхові, вижаті до крикливих заголовків тексти, а пісня інтелекту. Перегортаючи сторінки «Дня», наче відкриваєш двері до України. Двері, які були зачинені кимось на Донбасі.
Можливо, щоб оцінити певні радощі життя, треба позбутись елементарних можливостей. Можливостей чути і бачити, висловлюватись і фотографувати, доносити думку, ділитися спостереженнями, переживаннями. Ваш мозок працює, а світ помер. Ви продовжуєте обробляти інформацію, ви продовжуєте народжувати образи і думки, а перед вами зачинилися двері спочатку до країни, потім до міста, а зрештою до двору і вулиці. Хтось з’їдає ваш простір, вашу свободу, і за вашою спиною вже чути небезпечні кроки. Ви особливо уважно вдивляєтесь у вікно, за яким їздять бандитські патрулі, з тривогою відраховуєте східці, по яким ці озброєні бандити піднімаються вашим під’їздом. Пройшли... Пронесло... Мовчазний годинник на стіні, виявляється, шумно відпрацьовує такт, і раніше ви б цього ніколи не почули. А тепер стрілка годинника б’є в такт вашому серцю, що важко переганяє кров.
Раніше у вас був Інтернет, і ліхтар проливав світло на папери за вашою волею. Ви могли писати і вас читали, а значить, десь у Києві або Львові, Одесі або Харкові хтось невідомий проковтне ваш біль, поглине вашу думку і від цього вам стає легше. Писати стає наркотиком. Відсутність можливості писати, а значить, транслювати власні думки, провокує «ломку». Ви відчуваєте спочатку дискомфорт, а потім легку паніку, наче вам затулили рота, наче вас уже немає. Зрештою у вас зникає будь-який зв’язок зі світом. За Інтернетом згасає мобільний. Згодом німіє й міський телефон. І от ви самі на острові з дикунами, які бігають навколо вас і лише випадок рятує ваше життя і свободу, яка вже стала відносною. Ви не пишете і не читаєте, ви не говорите і не чуєте. Навколо вас лише «ватниковські» балачки, шум дерев, гуркіт артилерії й пронизливий, гучний свист мін, що розриваються від вашої хати за кілька сотень метрів. А потім крики, стогін, плач і знову тиша, в якій чути мелодію кожного листочка.
Я прожив місяць без «Дня» в темряві луганської ночі. Без світла і зв’язку. Сонце для мене зійшло 2 вересня, коли ранкові промені пронизали розбиті вікна луганського цирку, і я із захопленням і сумом дивився на цю картину розбитого «колізею», усипаного діамантовими осколками. А потім кілька годин шляху, перевірки, «шмон», удача, останній блокпост «сепаратистів» і НАШІ... і перша стаття на свободі, як ковток повітря. Читач не має вибачати брехні, особливо брехні навмисної, злої, але він має дарувати авторові за його рефлексію. Він має пробачати йому пульсацію серця в рядках, бо за нею не суб’єктивність, а душа. Душа, якою насичений «День».
