Цієї неділі минуло два роки від часу, коли перший відвідувач відкрив у браузері адресу incognita.day.kiev.ua. У Фейсбуці чимало активних читачів привітали нас із нагоди річниці «Україна Incognita», а серед привітань були й такі, що неабияк тішать очі причетних до справи. «Багатьом цей сайт відкрив очі на справжню історію», «Сторінки газети «День» стали першопрохідниками історичних шляхів в українському інформаційному просторі», — це направду серйозний моральний поштовх продовжувати справу, але й одночасно колосальна відповідальність перед тими, хто цей продукт споживає.
Очевидно, людина, яка створює проект, потребує зворотного зв’язку, по-сучасному, фідбеку. Поряд із оцінкою справи в матеріальному еквіваленті, є момент задоволення морального, що власне й є правдивим стимулом до прогресу. Геніальний Джобс колись сказав, що «Інновація відрізняє лідера від того, що наздоганяє». Треба мати сміливість і неабияку амбіційність, щоб говорити подібне, асоціюючи себе зі сказаним. Таким сміливим інноватором у нашому випадку стала головний редактор «Дня» Лариса Івшина, яка зініціювала проект. У ситуації з «Інкогнітою» ми маємо моральну перевагу — перед створенням сайту, який у багатьох сенсах унікальний, — 15 років історичних та краєзнавчих матеріалів, опублікованих в газеті. Більше того, «Україна Incognita» — це назва першої книги з бібліотечної серії газети, яка побачила світ у 2002 році, а на сьогодні вже 6 разів перевидана. До речі, на книжковому форумі у Львові будемо презентувати чергову серію «Підривна література», яка є вже 14-тим книжковим проектом «Дня». У співпраці з відомими науковцями і авторами, ми дослідили чимало суперечливих, маловідомих та взагалі невідомих епізодів нашого минулого. Більше того, про деякі аспекти української історії почали говорити «на загал» саме завдяки «Дню». Маючи такий досвід, ми взялися за непросту справу — продовжувати вивчення та осмислення української історії, але в новому амплуа — у віртуальному світі. І, без зайвої скромності, у нас це доволі добре виходить.
Щодо підстав говорити про унікальність і безпрецедентність — у нашому віртуальному музейному фонді 22 екскурсії музеями України, цілі серії краєзнавчих та історичних інфографік, чи не найповніша збірка дописів макроісторичного жанру (у простонародді «Сімейний альбом»), а також інтелектуальна мапа України, де кожен може додати свою позначку і описати місто/хутір/село/вулицю. Це те, що дає можливість кожному окремо відчути причетність до творення історії чи написання такої через призму своїх переживань і досвіду. Це, очевидно, той мінімум, який українці могли б зробити у процесі творення політичної нації. Край суперечкам щодо ідентичності та, на скільки це можливо, вироблення єдиного погляду на своє минуле — півсправи до «кращого завтра людства», у цьому випадку, українського.
Тут добре пасує цитата Лариси Івшиної, яку ми використали у прес-анонсі 2 роки тому. «Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та відбуваються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси, не лише за нафту й газ, а насамперед — за місце в історії», — говорить вона. Як це не дивно, але ще десять років тому було очевидно, що в українському суспільстві є запит на розуміння своєї історії. А зараз історія є чи не найпотужнішим джерелом української ідентичності. Але для того, аби слова мали «емпіричний» сенс, не зайвим буде визначити для себе критерії якості і чи будуть серед них принципові для європейського українця поняття — естетичного й інтелектуального.
