Протягом останніх кількох тижнів я робив те, чим не грішив уже кілька років – регулярно дивився західні телевізійні канали, випуски новин і ток-шоу. Ясна річ, не всі, а лише ті фрагменти, де обговорення стосувалися України. Мені було цікаво дослідити, як формується й змінюється громадська думка на Заході, чи існує бажання більшості підтримувати Україну за всяку ціну. (Хоча, можливо, все це була лише прокрастинація, покликана заглушити тривогу і відволіктися від роботи, але цей текст – про інше).
Не буду підбивати підсумків, бо усі ви й так більш-менш ознайомлені з тим фактом, що на Заході існує широкий консенсус для підтримки нашої країни. Поділюся натомість іншим враженням, яке заскочило мене зненацька: дивлячись ці телевізійні програми, я часто бачив в ефірах експертів, які коментували політичні й геополітичні наслідки російської кризи. І мене вразило, що найчастіше мова йшла про представників академічного середовища, про університетських політологів.
Ясна річ, коментували події й політики, але про політиків завжди заздалегідь відомо, на який бік вони стануть, адже генеральна лінія їхньої партії зазвичай очевидна й передбачувана. Натомість по незаангажовані, об’єктивні коментарі ведучі зверталися саме політологів з університетських кафедр. Підпис під ім’ям такого експерта завжди супроводжувало уточнення про його місце роботи, адже в такому разі йшлося про подвійну перевірку репутації: самого експерта і його освітньої установи.
Чому це мене вразило? Бо в Україні експертами стають всі хто завгодно, але представники академічної спільноти – в останню чергу. Не тому, що не хочуть, а через те, що їх не запрошують на ефіри. А не запрошують, бо академічні науковці не будуть влаштовувати цирки, бійки, шоу, не будуть (зазвичай) прогинатися під якусь конкретну політичну силу. А оскільки завдання наших основних медій – маніпулювати, а не інформувати, то такі справді незалежні політологи їм не потрібні.
Я не кажу, що ті експерти, що сидять у студіях українських політичних ток-шоу, не мають освіти чи досвіду роботи в цій сфері. Мають, але вони переважно представляють свої власні «Інститути», «Школи» чи «Центри досліджень», що мають пафосні назви, а насправді йдеться про банальні громадські організації. І ось такі ГО фактично є приватними фірмами, мета яких не аналіз чи освіта, а консалтинг, заробляння грошей на політиці. Тож експерти позиціонують себе як незалежних, а насправді більш чи менш явно обслуговують інтереси політичних сил та олігархічних груп. Саме з цим пов’язаний факт, що найчастіше такі «експерти» закріплені тільки за одним каналом чи медіа-групою, а на інші ефіри їх не запрошують – бо там інші замовники.
Це було особливо очевидно (й гидко), наприклад, коли минулої осені Арсен Аваков давав своє перше велике інтерв’ю після відставки. Експерти, що мали оцінювати слова Авакова і ставити йому питання, аж зі шкіри пнулися в намаганні розхвалити Арсена Борисовича, це була не просто тепла ванна, а сеанс публічного обожнювання. І це дуже контрастувало з тим негативним образом, що закріпився за Аваковим у суспільстві. Але хтось із цих «експертів» уже працював на покровителів Авакова, а хтось намагався сподобатися самому Авакову, щоб потім отримати від нього замовлення на політичну співпрацю. Не знаю, як було їм, а мені було соромно на це дивитися.
От і виходить, що на Заході події коментують серйозні аналітики, що дорожать своєю репутацією і реноме своїх університетів, а в нас – особлива каста «слуг політиків», що шукає собі підробітку на політичному полі. Наслідки цієї різниці очевидні – ми в них живемо.
