Знімок, на якому ми всі троє – я, тоді працівник волинської молодіжної газети і моя завідувач відділу Мирослава Манелюк та Лариса Івшина, нині головний редактор всеукраїнської газети «День», – є у наших родинних альбомах.
Власне, саме Лариса Олексіївна і нагадала про нього нещодавно, переглядаючи особистий фотоальбом і з вдячністю згадуючи наставників і тих, хто першим публічно відгукнувся про неї добрим словом.
…Знімок нагадує багато про що. І про цю зустріч на Волині, яких було вже не так і багато, і про те, що об’єднує нас трьох. А об’єднує «Молодий ленінець», газета, котра мала 90-тисячний тираж в Україні і стала тим виданням, котре перше написало про Ларису Жаловагу (у майбутньому – Івшину), а потім була практика її як студентки журфаку столичного вишу – одна з перших шкіл журналістики і простого людського спілкування, котре дороге й незабутнє і через багато років.
Через відділ шкільної і студентської молоді, у якому тоді працювали я і Мирослава Манелюк (Шустер), пройшли десятки практикантів з Львівського та Київського університетів. Навчати їх практичних азів професії у редакціях було мало охочих. А ми якось ніколи не відмовляли і доброзичливо ділилися тим, що знали і могли самі. Та одиниці залишалися не просто вірними обраній професії (бо в ті роки журналістика була дуже «модною» з величезним конкурсом при вступі на факультет), а й чогось у ній досягали. У житті немає випадковостей: у певний час у певному місці ми зустрічаємо потрібних нам людей. Так і Мирослава Манелюк (Шустер) натрапила на Ларису Івшину (Жаловагу) у своїх настійливих пошуках учнівського лідера по школах Волині. Нині вона вже, звісно, на заслуженому відпочинку, та таку героїню своєї газетної публікації і в майбутньому – ученицю, як Лариса, не просто пам’ятає: це та частинка життя і журналістської біографії, які ніколи не забудеш.
«Я дуже любила їздити саме у Локачинську школу, – згадує Мирослава. – Вона була, як тепер кажуть, креативною, з істинним, а не заради галочки, учнівським самоврядуванням, дружнім вчительським колективом, який шанував своїх учнів і не принижував їх. Я об’їхала не одну волинську школу, доки саме у Локачах не відшукала справжнього учнівського лідера, бо давно тоді задумала написати про таку людину, і це була Лариса Жаловага з класу, який у школі називали «атомним». Називали так за завзятість, ентузіазм, за те, що учні тут прагнули бути кращими за інших, але кращими – чесно. І головне, вони не опускали рук перед невдачами і були здатні просто на неймовірні вчинки...»
Таким вчинком – несподіваним для більшості локачанців, але не для Мирослави Манелюк, котра вже ближче знала героїню своєї газетної розповіді, стало рішення Лариси та її однокласниць, які не вступили з першого разу у виш, піти працювати. Не просто працювати: організували бригаду малярів-штукатурів, вчилися просто на будові, працювали у зимові морози в куфайках, але не скиглили. Пригадую, у «Молодому ленінці» був ще й репортаж з якогось зібрання молоді району, на якому Лариса Жаловага виступала у якості лідера цієї бригади... А ще пам’ятаю радість Мирослави, коли Лариса із Локач передала їй книгу Ліни Костенко «Маруся Чурай».
«Ти ж пам ятаєш, який тоді був ажіотаж навколо книг, їх просто не можна було докупитися, – пригадує Мирослава тепер у розмові зі мною. – Ми сподівалися тільки на магазинчики у районних містечках чи селах, де вони могли затриматися. А такий ексклюзив, як «Маруся Чурай»!.. Годі було і шукати».
«Спільника» по захопленню книжковими новинками журналістка з Луцька також відшукала в Локачах. Мирослава пригадує, що Лариса Жаловага дуже вразила її філософським складом розуму, філософськими роздумами, вона була не дорослішою за інших, але просто іншою. Навіть у класі, який вважався у Локачинській школі найбільш читаючим, саме Лариса читала більше за інших. Якщо на літо вчителі задавали прочитати твори з літератури, то будьте певні: тільки й Жаловага їх прочитувала, а восени легко пригадувала зміст, ділячись ним із іншими. Ще й могла написати твір з літератури на одну і ту ж тему для половини класу, і жоден варіант не повторювався. Для цього просто треба було читати і мислити. І коли Мирослава Манелюк, як пригадує, у розмові з героїнею своєї майбутньої газетної публікації завела мову про «Марусю Чурай», загалом про Ліну Костенко, виявилося, що старшокласниця з Локач зацікавилась нею. «А тоді так мало людей знали і цінували Ліну Костенко!» – каже тепер Мирослава Манелюк.
І хто міг передбачити, що ця розмова луцької журналістки та старшокласниці з районного містечка в останньої пробудить ще більший інтерес до письменниці, з якою у майбутньому вона матиме близьке знайомство, яка стане і автором всеукраїнської газети. Газета писатиме про неї, про неповторну Ліну Костенко, і головним редактором газети, котра у цьому році відзначатиме вже свій двадцятирічний ювілей, буде шанувальниця її творчості, а в ті далекі роки – неординарна школярка з філософським складом розуму, який вже при першому знайомстві відзначить і журналіст Мирослава Манелюк з волинської молодіжної газети. «Я пам’ятаю, що в Лариси день народження 9 червня!» – каже мені Мирослава. Разом із нею вітають Ларису Івшину-Жаловагу ті, котрі знали її практиканткою у молодіжній газеті, де тоді був такий дружний і доброзичливий колектив. Світ насправді тісний і люди у ньому даються для навчання один одного.
Продовження теми: «Журналісти, автори і партнери «Дня» вітають головного редактора з днем народження спецвипуском, який Лариса Івшина... заборонила ставити в газету»
