З непересічними людьми різні дивовижі продовжують відбуватися і після смерті. Так було і є з Богданом-Ігорем Антоничем, поетом, який мав добре серце і пекельну душу.
Навіть не знаю, чи ця історія більше про Львів, чи про Антонича, або й зовсім про нас, колишніх студентів першого курсу ужгородського філфаку. Може, таки не зовсім про Антонича, бо його історія мала б починатися з густого повітря й високого неба Лемківщини, де він прийшов на наш грішний світ. Зрештою, оповідка ця й не зовсім про нас – Славу й Андрія, оскільки ми в ній були радше спостерігачами, а не повноцінними дійовими особами. Як і завжди, ковдру на себе перетягує демонський Львів, місто, що його ніколи не вдалося до кінця зрозуміти ні Богдану-Ігорю, ні нам.
Вперше до Львова я приїхав вступати у військовий інститут. Але тоді було нудно і нецікаво – якось так, як завжди у війську. Натомість вдруге я приїхав туди вже студентом університету, а факультет мій був грізнішим і жорсткішим. Маю на увазі філологічний і те, що хлопцям там ніколи легко не велося. Непочатий край роботи, як тоді казали. Хоч ми й починали цей «край» з усіх сил.
Отож, до Львова з туристичною метою я вперше поїхав зі своїм колегою по нещастю на філфаці Славою. Пам’ятаю, як зараз: квиток у загальний вагон солотвинського поїзда по студентському коштував три гривні сімдесят копійок. Їхали ми сидячи, навколо нас роїлося від веселих і не дуже ромів, які в темних тунелях під Карпатами раптом починали чи то щось бурмотіти, чи то наспівувати. Можливо, молилися. У вагоні було брудно, душно, смерділо шкарпетками, потом і часником. У закарпатських поїздах – якщо хтось не знав – часник їдять, остерігаючись трансільванських вампірів, які час від часу атакують зі своїх південних хащ. Над ранок, коли зійшло сонце, у вагоні повідчиняли вікна (з першими променями загроза вампірів зникає) – і нарешті можна було почати дихати. Ми заспокоїлися й позасинали, провідник розбудив нас уже у Львові. Саме так у це місто й треба приїздити – немов прокидаєшся з важкого сну.
Мабуть, тоді у Львові ще не було усіх цих ресторацій і кав’ярень, а може ми їх просто не помічали, бо не мали грошей. Нам не залишалося нічого іншого, як вештатися цілий день, роздивлятися й фотографувати цікаві пам’ятки. Перед кожним фотографуванням ми проводили коротку нараду, бо фотоапарат був плівочним і казна-що знімати ми не могли. Раз на кілька годин ми забігали в гастрономи, щоб купити кефір, булочку чи пиво для підкріплення сил. Ввечері ж купили на двох одну чвертку й вибралися на цвинтар, щоб вшанувати пам’ять овіяного легендами поета Антонича. Чомусь сумнівів у нас не було, що такий важливий для ужгородських студентів письменник мусить спочивати на цвинтарі для еліти – Личаківському. Як виявилося, ми помилилися, а ця помилка коштувала нам двох годин, тож на Янівське кладовище ми дійшли вже у цілковитій темряві.
Могилу Антонича знайти було важко, вона була десь за чагарями і на периферії. Але в результаті довгих пошуків ми з Славою таки на неї натрапили. На вересневому небі висів місяць, освітлюючи цвинтар крізь віття старих дерев. Було моторошно й прекрасно. Ми кілька хвилин не могли промовити ані слова. Вклякли. Перед нами була могила Антонича, але пам’ятник був без голови. Чомусь виникало передчуття, що ця голова зараз десь блукає неподалік – цим містичним і демонським Львовом.
Як виявилося пізніше, голову вкрали якісь безхатьки для здачі на металобрухт. Виручки їм вистачило на якийсь алкоголь і закуску. Мабуть, вони були задоволені й щасливі. А все тому, що Антонич вміє ощасливлювати людей – навіть тих, що не читали його віршів. Поет саме таким і має бути. Без голови, маю на увазі.
