Якщо ви раптом побачите хлопця в бездротових навушниках, що їде роздовбаним тротуаром на моноколесі з заклеєним скотчем пластиковим відром з-під оселедця за крафтовим пивом у найближчий ларьок-наливайку, прикрашений неоном та QR-кодами, не дивуйтеся і не смійтеся – це так виглядає наша версія кіберпанку. Якщо ви схочете прогулятися містом, придивляючись до того, що написано на парканах і стінах, а потім порівняєте це з мемами в мережі та спробуєте виявити структурну і функціональну різницю з тим, що писали і малювали у міському просторі 30-40 років тому, висновки можуть вас здивувати…
В далекому зараз 1994 з легкої руки американського письменника Гордона Генрі-молодшого в сучасну культуру увійшов термін «світлі люди». Він маркував зовні простих і невибагливих людей, що живуть у хаотизованому і міфологізованому просторі заплутаних чужих наративів, не втрачаючи позитивного ставлення до світу попри складні та іноді навіть надлишково драматичні життєві обставини. Зрештою, їхній непереборний позитив перемагає важки обставини і змінює їхні життя і світ.
Поступово вкорінюючись в сучасній культурі, поняття «світлих людей» набуло значення мему для позначення постмодернового трікстера, що легко ковзає життєвими хвилями, не напружуючись, не концентруючись на проблемах, ставлячись до всього показово позитивно, пропагуючи універсальні цінності, серед яких основною вважаючи нічим не обмежену особисту свободу.
Зрештою, розвиток соціальних комунікацій призвів до утворення окремої субкультури, яка масово відтворювала образ «світлої людини», зокрема, в нормативах поведінки. Це була гіпстерська субкультура. Вона, з одного боку, наслідувала гепстерську субкультуру прихильників бібопу 1940-х, з характерними для неї розслабленим ставленням до життя, показовим сарказмом та відкиданням соціальних табу і кордонів: як казав один з лідерів тодішніх гепстерів, легендарний джазмен Кеб Келловей, «гепстер – це хлопець, в якого є відповіді на всі запитання і що він розуміє джайв».
В останні роки масове поширення закликів «бути на позитиві», «мислити позитивно», «боротися з ненавистю», «змінювати світ турботою», спричинило не лише появу іронічного мему «світлі чоловічки», що ідентифікує члена спільноти прихильників універсальних цінностей, який своєю комунікативною та поведінковою моделлю пропагує критичне ставлення до всього навколо, але відмову від пошуку раціональних рішень в «занадто складному» середовищі, пропонує сарказм та цинізм як комунікативні інструменти, та водночас практикує нестримний пафос і копійчаний драматизм, – але і зумовило зміну суспільного дискурсу, міських графіті та навіть істотно вплинуло на результати виборів.
З іншого боку, можна сказати, що за двадцять років ХХІ століття, в контексті глобальних соціальних трансформацій та подальшого розвитку соціальних комунікацій, ця субкультура зазнала структурних та функціональних змін, в тому числі, під впливами локальних культурних і субкультурних традицій.
Схоже, в нашому випадку стрімке поширення субкультури «світлих чоловічків» призвело не до відтворення субкультури американських гепстерів 1940-х, а до переосмислення в термінах притаманного нашому суспільству ізводу кіберпанку добре знайомої нам субкультури гопників 1930-40-х і 70-80-х.
Між гопниками та світлими чоловічками є набагато більше спільного, ніж можна собі уявити. Наприклад, і ті і інші схильні до проявів спонтанної і імпульсивної поведінки (в тому числі, зумовленої невротизуючим впливом сучасних комунікаційних засобів). І ті і інші схильні до проявів агресії і нетерпимості до інших, тих, хто не поділяє їхніх цінностей.
І ті і інші схильні до публічного показового використання брутального комунікативного інструментаря: за рівнем немотивованої матюкливості гіпстери іноді можуть дати фору гопникам. При цьому в обох випадках пояснення такої поведінки одне і те саме «а шо такоє, ми не матюкаємося, це ми так розмовляємо».
І ті і інші спілкуються готовими кліше (мемчиками), притаманними певній спільноті. Що замикає спільноту і утворює «social echo chamber», коли певна група повторює лише певні тези і не чує жодних інших. Це, водночас, зумовлює схильність до пошуку простих відповідей і агресивне несприйняття складного дискурсу: «не заморочуйся, будь простіше» – казали колись гопники, «нє душні, чьо ти такой душний» – кажуть сучасні світлі чоловічки, вимагаючи спрощення пояснень до рівня мему.
І ті і інші є дріб’язкове меркантильними, і від того вважають всіх навколо такими самими. Звідси походить масове переконання в тому, що «всі брешуть», «все має свою ціну», відсутність власних переконань і постійна готовність змінити сторону, захоплення різноманітними конспірологічними теоріями, зокрема тими, що пояснюють «справжні інтереси сторін», «схеми», «договорняки» тощо. Звідси ж ставлення до будь-яких політичних чи ідеологічних рухів і партій як до субкультур, а до соціально-політичних подій – як до «двіжів».
І ті і інші вірять у непереможну силу і правоту натовпу, і тому світлі чоловічки фетишизують лайкі в інтернеті і вважають «лідерами думок» того, хто голосніше і скандальніше волає в соцмережах, збираючи ситуативний натовп глядачів, а не того, хто здатен хоч якусь думку хоча б мінімально адекватно і ґрунтовно сформулювати.
І ті і інші надають переваги демонстративній колективній поведінці («понтам»), тому світлі чоловічки обожнюють соціальні мережі, особливо спрямовані на поширення візуального контенту (позаконтекстних фото чи беззмістовно короткого відео).
І ті і інші зневажають знання, але шанують поверхневу ерудицію та «смєкалочку», – звідси масове захоплення вікіпедізмом та нескінченими «лайвхаками».
Базовим принципом існування обох груп є «не напружуватися». Але якщо гопники уникали і ігнорували джерело напруги («шо ти мене грузиш?», «не топчи мені мозок», «не напружуй мене»), то світлі чоловічки вигадали «cancel culture» як інструмент колективного цькування, залякування і переслідування (інструменти, тотожні тим, що використовують класичні гопники) на онлайн платформах з метою соціального знищення тих, хто порушує правило «не напружувати» – наприклад, виходить за рамки складних і волюнтаристські змінюваних правил комунікації (зокрема, «hate speech»). При цьому, слід окремо зазначити, базовим соціокультурним інструментом є культура стида, що не має бути характерним для спільнот, що позиціонують себе як універсалістські.
Але при всьому цьому, класичні гопники є питомими партикуляристами. Їхні цінності є гранично локальними, а інструменти базовані на захисті свого простору («ти хто такий, з якого району?», «за банду і двор стрєляю в упор» тощо). Вони легко і невимушено генерують ксенофобію і расизм, перетворюючись на ультраправі групи. Але, навіть транслюючи партикуляристські (навіть ультраправі) цінності і утворюючи групи, базовані на домінуванні і продукуванні насильства, вони декларують в якості внутрішніх принципів рівність і братерство своїх членів, тобто принципи типово універсалістські. Отже, в певному сенсі гопників можна вважати ультраправими егалітаристами.
Водночас, світлі чоловічки показово декларують цінності універсалістські (відкритість світу, космополітичність, захист прав людини, пріоритет особистої свободи тощо). Але при цьому, вони відкрито зневажають всіх, хто не відноситься до їхньої спільноти, швидко створюють замкнені псевдо-елітарні групи, легко і невимушено утворюють локальні ієрархії, спрямовані на колективне цькування, тощо. Тобто, їх можна вважати ультралівими елітаріями.
І ця антропологічна тотожність партикуляристських (правих) егалітаристів і універсалістських (лівих) елітаристів могла б здивувати, якщо б не була цілком логічною в історичному і соціальному контексті.
Тут треба сказати, що елітарність універсалістів не є новим явищем. Елітарні тенденції з’явилися в універсалістському лівому русі ще на початку ХХ століття. І, мабуть, саме вони зрештою призвели до появи корпоративістських держав, накшталт СРСР чи КНР, для яких ліва риторика виявилася не більше як зручним інструментом для розбудови системних насильницьких механізмів. Апогеєм лівого елітаризму, мабуть, можна вважати сумнозвісну радянську партгоспноменклатуру. І в цьому контексті особливо цікавим виглядає те, що багато провідних діячів субкультури світлих чоловічків є вихідцями саме з родин радянської еліти, тобто цю модель поведінки можна вважати успадкованою.
Власне, в поширенні моделі поведінки такого собі гопника доби кіберпанку немає нічого дивного для суспільства, традиційно схильного до відтворення ієрархічних соціальних конструкцій. Також можна припустити, що внутрішні протиріччя між універсалістськими деклараціями і партикуляристськими практиками неодмінно поховають цю субкультуру, особливо в умовах активної соціальної кластеризації, спричиненої кризовими трансформаціями.
Питання в ціні, яку суспільство заплатить за кон’юнктурне панування цієї субкультури. Сьогодні це масове істеричне захоплення радикальними політичними популістами. А що буде завтра?
