Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Хочемо вижити – маємо будувати Європу в Україні

Поки ми такі як є , а не такі, якими хотіли би бути, ми змушені притулитись до більш сильного і перспективного сусіда
24 липня, 2018 - 11:52
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Закінчився чемпіонат світу з футболу в Росії. Відбувся, в цілому, успішно. І це — перемога Путіна і поразка спроб ізоляції Росії.

Успішно відбувся черговий Петербурзький міжнародний економічний форум. На ньому були присутні президент Франції Емануель Макрон, прем’єр-міністр Японії Абе, директор МВФ Крістін Лаґард та інші.

Під час зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі на адресу Росії не було сказано жодного негативного слова.

26 — 27 липня в Йоганесбурзі (ПАР ) відбудеться наступний саміт країн-членів БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР ).

Є і інші факти, які говорять про міцні міжнародні позиції Росії. І з цього випливає відношення Путіна до критики на його адресу щодо агресії в Україні. З цього треба виходити аналізуючи політику Заходу щодо України. Путін добре розуміє позицію Європи і вдало використовує її на свою користь. Чи розуміємо це ми, українці?

Сотні років, через 30-річні, 100-річні війни, через революції, через дві світові війни європейці, нарешті, зажили спокійно, сито, гарантовано. Чи зацікавлені вони в тому, щоб якісь події десь там на задвірках Європи порушували їх спокій ? Висловити занепокоєння — хоч мільйон раз. Але не втягуйте в конкретні справи. Тим паче, що одна цілком конкретна проблема вже ввійшла в їхнє щоденне життя — міграція. А де Україна? Цю позицію ситого європейського міщанина без всякої дипломатії відобразив О. Олесь в знаменитому вірші «Пам’ятай» ( серпень 1931 рік ! ):

Коли Україна життя

прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились

і в демона зла,

Європа мовчала

Вони живуть при капіталізмі, де головна мета всілякої діяльності, зрештою, — гроші, прибуток і надприбуток. Тільки мультимільярдери можуть дозволити собі ще щось. Саме гроші диктують їхню політику; це об’єктивний закон капіталізму. Так само, як і в нас. Європейські цінності — це те, що гарантує існування їхнього світу. Але проливати за них кров вони вже не хочуть. Якщо це робить за них Україна — дякуємо, ось вам ще один транш чи то від МВФ, чи від ЄС. В реальність «Заграница нам поможет» не вірив сам автор цього відомого висловлювання. Переможні реляції Президента Петра Порошенко цілком зрозумілі напередодні виборів (особливо з наголосом на «я» ).

Коли ми прагнемо в Європу, то потрібно добре розуміти в яке суспільство ми хочемо ввійти. Те, що вони — європейці, це факт. А от чи ми європейці, не географічно, а за рівнем своєї цивілізованості, своєї культури ? Було б корисно прочитати Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденим», Лесі Українки «Товаришці на спомин», Івана Франка «Дещо про себе самого» ( 1897 рік ), Олександра Довженка «Щоденник». Тоді ми б краще зрозуміли об’єктивний характер спротиву ЄС вступу в нього України. Коли кожен хазяїн собаки під час прогулянки буде за ним прибирати, от тоді ми станемо європейцями.

Чи означає це, що ми не повинні прагнути до вступу в ЄС? Аж ніяк.

По-перше. У нас є інший варіант? В Африканський союз нас не приймуть, колір шкіри не той. В ЄАЗС ? А для чого ж тоді ми опираємось Росії? Бути нейтральною країною, як деякі наполягають ? Так хто ж нам дасть? Чи «корисні ідіоти» певні, що Росія буде поважати цей статус України? Проголошена на зорі незалежності позаблоковість України була мрією ідеалістів, далеких від реальної політики і від її цинізму. Занадто ласий шматок Україна, щоб залишити її нічиєю.

По-друге. В цьому контексті всі кажуть, що потрібно, нарешті, опиратись на власні сили. Оригінальна думка. Хто проти? Якби тільки ті, хто з розумним виглядом її проголошує, назвали країну, яка притримується іншого принципу. 

Це банальна істина, так само як вперто стверджувати, що сонце має сходити саме на сході. Різниця між країнами в іншому. В меті, яку ставить перед собою керівництво держави. Класична мета — неухильне покращення рівня життя своїх громадян, забезпечення їх безпеки, ствердження достойного місця серед інших країн Але є і інші приклади. КНДР: ідеологія «чучхе» — крайній прояв опори на власні сили. У них вона мала державницький напрямок — змусити рахуватись з собою великі держави. Довівши до зубожіння свій народ, шляхом шантажу вони досягли своєї мети. Україна: українське «чучхе» спрямоване на збагачення певної групи людей. Наші олігархи, великі і малі, чудово скористались цією ідеологією. Але мені здається, що і вони були б згодні жити за правилами, якби хтось гарантував, що закон буде один і для всіх. 

А які у нас на сьогодні ті самі власні сили, на які ми маємо розраховувати?  Природні та інтелектуальні ресурси? Так вони всі роки незалежності нищились і продовжують нищитись. Реально вже і хизуватись нічим. Все ще ніяк не можуть розграбувати її до кінця. Багата Україна. Але чи надовго її вистачить ? Інтелектуальні ресурси? Молодь не тільки виїжджає сама, але її і зманюють хто може. Потихеньку гине потужна колись наука — немає фінансування, молодь не йде, гинуть наукові школи. А чого варта країна XXI століття без науки? Вона відстане навіть від середньої африканської країни. На що ще ми можемо розраховувати? На географію? Так, вона залишається. Але її також треба вміти використовувати. Що ще? І що криється за словами «на себе»? Це на кого конкретно ? Кому адресуються подібні заклики? Будь-які навіть гарні заклики без механізму їх реалізації перетворюються в голий популізм.

В цьому плані часто посилаються на приклад Ізраїля. Гарний, надихаючий приклад. Але для того, щоб у суцільному оточенні ворожих держав побудувати і розбудувати державу — фортецю, у них був тільки один ресурс — сцементований єдиною вірою у свою правду, у своє майбутнє єврейський народ. Народ відомий і свою національною солідарністю: єврей завжди допоможе єврею. Бен-Гуріон, один з тих, хто створив Ізраїль, казав: «Я не знаю, чого хоче мій народ, я знаю, що йому потрібно». Він не тільки знав, а й робив те, що потрібно народу. І зробили країну, яку войовничі сусіди, відкидаючи її право на існування, бояться чіпати.

А як українці? Подивіться на щонедільні політичні ток-шоу: війна всіх проти всіх. У ПАР близько 5000 українців, а в Асоціації українців лише близько 150 чоловік. Українці в Африці не бажають спілкуватися між собою. Ігноруються будь-які мізерні прохання з Києва. Чи можемо ми при не згуртованому суспільстві, при абсолютній недовірі народу до всіх гілок влади, при відсутності надихаючої національної ідеї побудувати державу-фортецю в центрі Європи?

Отже, поки ми такі як є, а не такі, якими хотілись би бути, ми змушені притулитись до більш сильного і перспективного сусіда. Саме в Європі людина стоїть в центрі всієї політики. Я три роки жив в Німеччині, у місті Шверін. Можу це засвідчити. Але не варто чекати поки нас запросять до ЄС. Треба будувати Європу тут, в Україні. Теза не нова, але справедлива і єдино можлива. Хочемо вижити — мусимо це зробити. Інакше — з’їдять. Хтось мусить очолити цей проект.

Колись в Древньому Римі один з їхніх політиків Катон кожен із своїх виступів закінчував словами : Карфаген повинен бути зруйнований. Я теж закінчую свої роздуми одним: першим нашим реальним кроком в Європу 2019 року має бути необрання на посаду президента України олігарха. Шукаймо Президента-Гетьмана. Одного бажання замало. Якщо не пропонуються реальні механізми його реалізації, то це перетворюється на голий популізм.

Газета: 
Новини партнерів