До речі, пам’ятаєте, як усе починалося?
"Одевайтесь тепло, берите зонтики, чай, кофе, хорошее настроение и друзей". Безвідносно до особи того, хто це написав – історична фраза.
Здавалося, втім, що після перемоги Майдану розгорнувся геть інакший сюжет. Окупація Криму, гібридна пухлина на Донбасі, часткове відродження проросійських ренегатів, розкол серед патріотів, треба просто припинити стріляти й далі за списком. Вся ситуація потроху обростала рутиною, перетворювалася на монотонний мотив, який майже розтанув у шумі буднів. Важливі рішення відкладались на невизначене майбутнє. Натхнення Майдану затиралося, ставало далеким спогадом. Одне слово, якщо розглядати те, що відбувається з 2014, як драму нашого становлення, то вона лишалась явно недописаною.
Однак класична структура п’єси – три дії. І завершальний акт розпочався саме 24 лютого.
Після першого шоку, дивлячись на те, як наше суспільство реагує на війну, ловиш себе на бажанні вигукнути слідом за одним з колишніх президентів України сакраментальне “Це ж було вже!”
Стрічка новин замість роботи. Гарячкові дописи у соцмережах. Сон по 1-2 години на ніч, випадкова їжа. Напади страху та сорому за цей страх, стрибки непевності й протяги ейфорії. Натовпи людей, що сплять у громадських просторах. Цілодобовий конвеєр волонтерства, що спрямовує на лінію зіткнення тони їжі та медикаментів. Зосереджені хлопці в касках і бронежилетах. Наступ самовпевненого, сильного ворога, який ці хлопці раз за разом зупиняють, і не тільки зупиняють, а й контратакують. Бруд і кіптява, вибухи й пожежі, українські прапори й гімн як найголовніша пісня, Київ має вистояти, “Героям слава!” І ще одне, про що скажу нижче.
Путін врахував багато факторів: і те, що в нас бракує протиракетної та протиповітряної оборони, аби закрити все небо, і те, що авіації маємо на порядок менше, що НАТО як оборонний союз має суворі обмеження в застосуванні сили, що на нашому озброєнні переважно та ж сама місцями модифікована радянська техніка, що і в росії, що нашого війська замало, аби перекрити весь периметр вторгнення. Він не подумав про найголовніше: Майдан. Бункерне непорозуміння дійсно вірило, що це не більше ніж держпереворот на гроші чи то Держдепу, чи то рептилоїдів. Воно неуважно читало нашу історію: нація з настільки сильною схильністю до анархізму може провалюватись у побудові мирного впорядкованого життя, але миттєво, ефективно і дуже люто відповідає на спроби накинути будь-яку тиранію. Запорізька Січ, Махновщина, Помаранчева революція, Революція гідності: цю матрицю зламати неможливо.
Тепер, напавши на Україну, путін перетворив її на Майдан тотально. Просто всеохопно.
На вихідних практично у всіх недавно окупованих містах пройшли велелюдні мітинги під синьо-жовтими знаменами. Байдуже – російсько- чи україномовні, на Луганщині, Донеччині чи Херсонщині; а також у Харкові чи Запоріжжі, Львові чи Дніпрі, Києві чи Маріуполі, на територіях тимчасово загарбаних чи вільних, виборці Порошенка чи Зеленського – ми всі українці, ми всі працюємо на перемогу, ми б’ємося за свою козацьку, махновську, майданну свободу і ми не відступимо. Саме тому жодні бомби й ракети тут не допоможуть. Про “живу силу” (простіше кажучи, м’ясо) взагалі мови нема.
І наостанок. Аналогія з Майданом буде неповною, якщо не згадати ще одну суттєву річ: характерне тогочасне відчуття, що протистояння тягнутиметься і тягнутиметься. А потім раптом раз – і все закінчується, як сніг на голову.
Нашою перемогою.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
