Наприкінці минулого тижня в медіаспільноті здійнявся потужний скандал. Кілька українських медійних організацій, у тому числі «Інститут масової інформації» та «Детектор медіа», оприлюднили заяву, в якій висловили недовіру керівництву НСЖУ. «Протягом останнього року керівництво Національної спілки журналістів України здійснювало системне маніпулювання поняттями і подавало недостовірні дані про стан безпеки журналістів, про перебіг окремих медіареформ та про медіаринок у цілому, що не лише вводило в оману українську громадськість, а й дезінформувало міжнародну спільноту», — йдеться в документі.
Що ж стало приводом, а головне, причиною цього скандалу?
ХТО ТУТ?
За останні два тижні я взяла участь у кількох дискусіях щодо сучасного стану української журналістики. У різних форматах і з різними учасниками розмови ми постійно поверталися до відсутності в Україні організації, яка була б:
• насправді незалежною та незаангажованою і не працювала б «під дудку» держави-агресора та/або вітчизняних олігархів;
• реально об’єднувала би більшість або хоча б значну частину професійних журналістів;
• ефективно дбала би про професійні інтереси журналістської спільноти;
• мала б повноваження та можливості для захисту права журналістів на професійну діяльність.
Так уже склалося, що в Україні немає організації, яка відповідає всім цим критеріям.
Національна спілка журналістів України за всі ці десятиліття із часу проголошення незалежності так і не змогла позбавитися рудиментів «совку» — з його привілеями та пільгами «лише для членів Спілки», непрозорим для громадськості фінансуванням із державного бюджету (!), наявністю «весільних генералів» та просто «потрібних» осіб, але не журналістів — із номінальних 19 тис. членів, та пієтетом перед «столицею нашої радянської Батьківщини», тобто Москвою. Крім того, НСЖУ — це творча організація, а не профспілка, і тому, насправді, у неї немає ні повноважень, ні компетенцій діяти від імені журналістів у відносинах із власниками медіа та владою і повноцінно та фахово обстоювати їхні інтереси.
«Незалежна медіапрофспілка України» формально відповідає всім критеріям відповідної професійної спілки. Але чи справді до НМПУ входить значна частина українських журналістів? Звичайно, ні. Йдеться лише приблизно про 1000 працівників медіа по всій країні.
Є ще такі відомі структури, як «Інститут масової інформації» (ІМІ) та ГО «Детектор медіа». Але вони є лише класичними громадськими організаціями, які переважно на гранти займаються розбудовою демократії. Вони за визначенням нечисленні, а за своїми повноваженнями ще більш далекі від профспілки, ніж НСЖУ.
НЕВТІШНІ РЕЗУЛЬТАТИ
Названі (і ще декілька) організації традиційно займаються захистом журналістів в Україні. Але займаються, треба сказати, не дуже.
Можна згадати справу, яка вже стала канонічною, — «справу Гонгадзе». 18 років! Держава не здатна поставити крапку в цій жахливій історії, але «мейнстрімна» журналістська спільнота з цим покірно змирилася. (Я вже не кажу про політиків, але то вже інша справа.)
Можна нагадати й більш свіжу історію.
Буквально минулого тижня «День» писав https://day.kyiv.ua/ uk/article/media/sprava-dlya-gaazkogo-trybunalu про відомого тележурналіста Андрія Цаплієнка, якого разом із ще кількома медійниками жорстко побили чотири роки тому в Криму, під час анексії півострова Росією. Ви чули щось про заяви журналістських об’єднань із цього приводу? Здається, вони за визначенням мали б постійно кричати про цей злочин на весь світ, але цього чомусь не сталося.
Це мовчання здивувало навіть слідчу прокуратуру АРК, яка веде справу. Так, коли слідчі розповідають про «справу Цаплієнка» та його колег — представників міжнародних правозахисних організацій та міжнародних юридичних установ, то працівники цих структур з подивом кажуть, що про цей випадок не знали.
Втім, одночасно Національна спілка журналістів України «бомбардує» міжнародні структури розповідями про напади на людей, які взагалі не займаються журналістською діяльністю. Прикладом може слугувати нещодавня заява НСЖУ про напад на помічника директора порту «Чорноморськ» Володимира Букача. Цей чоловік — не журналіст, але він — член Національної спілка журналістів України. Як так сталося? Згадаймо про 19 тис. членів та відсутність свіжого, відкритого, публічного, прозорого аудиту Спілки...
ТАК БУДЕ... СКАНДАЛ
Через дивні відомості щодо «нападів на журналістів», які продукує НСЖУ, і стався скандал, про який ми вже згадували на початку статті.
Кілька медійних організацій висловили недовіру керівництву Спілки, зокрема, й через «системне маніпулювання поняттями і надання недостовірної інформації про стан безпеки журналістів».
«Інститут масової інформації», «Детектор медіа» та інші підписанти закликали не використовувати інформацію, надану Спілкою. «Ми не рекомендуємо журналістам, державним інституціям та міжнародним організаціям використовувати інформацію про стан української медіасфери, надану керівництвом НСЖУ, без належної перевірки з інших джерел», — констатували автори документа.
Голова НСЖУ Сергій Томіленко у своїй відповіді назвав окремі громадські організації, які ініціювали оприлюднення заяви, «адвокатами влади». У коментарі «Радіо Свобода» Томіленко назвав критику з боку ГО «з’ясуванням стосунків». «Це напад як спосіб захисту», — заявив він, зазначивши, що «окремі медійні організації захищають владу, поліцію».
ЗАВДАННЯ НА ПОЗА-ПОЗАВЧОРА
Спеціально не наводжу інших подробиць суперечки, тому що важливі тут зовсім не деталі — наприклад, методика визначення факту перешкоджання журналістській діяльності або визначення, що саме вважати «відсутністю реакції влади на побиття журналіста» і «безкарністю». Дійсно важливим є те, що медіасередовище нарешті усвідомило, що «українська медійна спільнота має ініціювати створення абсолютно нової членської журналістської організації, створеної на засадах незалежності, підзвітності та прозорості».
Цю тезу із заяви кількох ГО можна лише вітати. Діяльність НСЖУ давно вже викликає подив, обурення, а подеколи й просто гнів. Тому заяву медіаспільноти можна прокоментувати хіба що словами: «А де ж ви раніше були?»
Створювати НОВУ організацію журналістів треба було ще поза-позавчора. Причому брати за приклад потрібно не «совкові» «творчі спілки», а європейські журналістські професійні об’єднання, потрібно об’єднуватися навколо цінностей, запровадження і захист яких допоможуть Україні вистояти й перемогти в гібридній війні. Будемо сподіватися, що і зараз не запізно розпочинати цю роботу.
