…Маю знайомих серед прихожан УПЦ Московського патріархату (хто їх не має?!) Так ось, нинішня ситуація, згідно їхніх аргументів, проста: звичайні віруючі та духовенство нижчої й середньої гільдії щиро хочуть порвати з Російською церквою. Саме так. Але розжиріла вища церковна каста, яка має чималий зиск, давно поставила власні статки та посади вище справедливості, миру та віри в Господа. Ото ж, вони німим бастіоном стоять… за себе! За себе в тій церкві, яка дарувала їм усі «земні блага».
Устої «церкви-дарувальниці» захиталися після відкритої російської агресії в Україні. І «верховним попам» не лишилося виходу – потрібно якось реагувати на фоні збільшення кількості церковних громад, які відходять від них до єдино канонічної церкви в Україні (ПЦУ), а ще – загроз закриття самої УПЦ Московського патріархату, яка набула явних ознак колаборації. Спочатку церковні ієрархи на чолі з Онуфрієм хотіли просто відхреститися від свого російського боса Кирила (Гюндяєва), не згадуючи його імені в своїх проповідях. Але цього виявилося замало. Люди вимагали більшого. І ось, здається, 27 травня, на засіданні собору УПЦ Московського патріархату ухвалені «радикальніші рішення», які радник керівника офісу Президента України (за сумісництвом психотерапевт) О. Арестович поспішив назвати епохальними! Чи насправді вони є такими? Давайте розбиратися.
Політолог Вадим Денисенко у своєму дописі в Фейсбук називає рішення собору УПЦ Московського патріархату від 27 травня, наполовину вагітним. І з цим важко не погодитися. Зриме «відхрещення» від Москви породило ще більше запитань – адже автокефалію УПЦ так і не оголосила. Отже «від хрещення» по факту не відбулося. У своїх коментарях вже наступного дня спікери УПЦ самі це підтвердили, зауваживши про те, що «будуть підтримувати зв’язки з усіма церквами, включно з російською».
Не забуваймо, що рішення синоду з’явилося через тиждень після того, як ті ж самі «верховні попи» виступили із заявою про те, що війна в нашій державі розпочалася начеб то «через діяльність колишнього Президента України П. Порошенка, який сприяв утворенню Православної церкви України». Цю церковну заяву, до речі, досі не відізвано. Отже нинішнє бажання якось толерувати з ПЦУ (налагоджувати зв’язки) виглядає не щирим.
За твердженням Вадима Денисенка: «УПЦ МП продовжить займати вичікувальну позицію. Ні про які різкі заяви, спроби засудження Кирила чи Путіна мова поки не йде. Їхнім головним ворогом була і залишається не Росія, а ПЦУ. Тому, більшість експертів помиляється, коли говорить, що рішення про напівавтокефалію це крок до об‘єднання церков. В голові Онуфрія чи настоятеля Лаври Павла цього нема. Це рішення про збереження майна і відтермінування проблеми».
Журналіст Віталій Портников у своєму пості у Фейсбук чітко називає шляхи, які відкриваються перед Українською православною церквою (Московського патріархату): « Перший – збереження церкви як автономної частини Російської православної церкви. Адже в УПЦ (МП) немає повноважень щодо проголошення автокефалії, як не має їх і московський патріарх Кирил (якби навіть уявити неймовірне, що він погодився б це зробити). Ці рішення не будуть визнані світовим православ’ям без затвердження Вселенського патріарха. Другий шлях – існування у вигляді самопроголошеної автокефалії, тобто у розколі зі світовим православ’ям. У тому самому статусі, проти якого УПЦ (МП) виступала протягом 30 років – після так званого Харківського собору, на якому із порушенням кількох пунктів статуту УПЦ відбулося усунення тодішнього митрополита Київського та всієї України Філарета. Тридцять років УПЦ (МП) доводила, що УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП), створена Філаретом – зовсім не церква, однак зараз може піти таким самим шляхом.
Третій шлях – приєднання до канонічної Православної церкви України (ПЦУ) та подолання розколу, ініційованого та спровокованого москвою. Саме він є єдино-вірним і канонічним. І саме його визнає Вселенська патріархія».
Не будьмо наївними – саме ось цього, третього шляху, московські попи бояться найбільше. Вони всіляко уникатимуть злиття з ПЦУ. Не випадково депутат у рясі від ОПЗЖ Вадим Новінський був учасником засідання собору й, схоже, саме він «уповноважений» пильнувати за живучістю московської церкви в Україні. Дивним чином серед нинішньої владної верхівки цей агент досі має підтримку. Емоційні реляції щодо рішення синоду висловлені Олексієм Арестовичем – яскраве цьому свідчення.
Отже в підсумку маємо факт спроби УПЦ Московського патріархату вчергове пустити пилюгу межи очі, захистивши таким чином самих себе від подальших втрат єпархій та убезпечити свою церкву від можливої заборони. Рішення собору від 27 травня є, скоріше – завісою, за якою на певний час сховаються представники російської православної церкви в Україні до «кращих», у їхньому розумінні, часів. Шкода, якщо цей стан речей задовольнить і прихожан, і представників цивільної влади в Україні, що фактично призведе до консервації «п’ятої колони», якою давно є УПЦ Московського патріархату.
Микола ГРИЦЕНКО
