Непередаване відчуття - з трепетом носити її паспорти, з гідністю відповідати на питання Where are you from? і мрійливо усміхатися суворим прикордонникам у аеропортах (поки що) Європи, кажучи I'm flying home.
Непередаване відчуття - підбирати влучні комбінації слів, пишучи статті, пости, вірші та повідомлення її мовою. Ще краще - чути її від інших, іноді заслуховуватися бринінням чийогось голосу, втративши нитку розмови.
Але не порівняти це із тим, що відбувалося сьогодні у центрі Києва. Коли тисячі (кажуть, близько 20, вірю, що й більше) горлянок скандують дя-ку-ю тисячам (кажуть, близько 15) ветеранів, волонтерів, медиків, капеланів, родичів загиблих і живих, які рухаються колоною до Майдану. Коли тисячі долонь плескають, тихо пливе над головами гімн і гучно розноситься "Слава Україні!". Коли майорять тисячі яскравих прапорів, і один із них - на твоїх плечах, наче плащ супергероя.
Коли маєш право, можливість і свободу надягнути вишиванку з орнаментом свого краю, потримати в руках його прапор, на якому завжди сходить сонце, потиснути руки землякам-однодумцям, які як завжди опиняються поруч, куди б тебе не заносило. На хвилинку повернути собі те, що в тебе забрали. Несподівано гостро відчути момент співу рядків "Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці".
Це не поясниш тому, хто сам не пережив. Втрати своєї землі не бажаю нікому й дякую армії за те, що від цієї долі більшість українців оберігає.
Їй номінально 28. Вона досі жива. Вона досі наша. Поки цього достатньо. Інше - залежить від нас.
Зі святом!
