Доки українці воюють, працюють у тилу, волонтерять чи навіть просто намагаються вижити, інформаційно-інтелектуальний простір як України, так і загалом цивілізованого світу активно опосідають російські та російськомовні інтелектуали, недоінтелектуали і псевдоінтелектуали. З найрізноманітнішими меседжами вони масово гойдаються на хвилях Інтернету, формуючи нову світоглядну й інформаційну реальність, яка часто-густо, на жаль, розмиває в головах масового споживача інформації у воюючій країні чітке уявлення про реальний стан України в геополітичному просторі.
Мова не йде про путіноботів чи відвертих російських фашистів. Очевидно, що Україна для них буде завжди об’єктом для знищення, завоювання за принципом «нєт, нє било і бить нє может». Їхнє прагнення щодо України нещодавно чітко окреслив Байден: стерти з карти Землі державу Україна.
Ідеться насамперед про аналітичні ефіри російських лібералів «на виїзді», які розігрують роль «справжньої опозиції» щодо путінського режиму. Сьогодні від них можна почути «глибокодумні» розпатякування, що певний успіх матиме путінська мобілізація в ерефії, оскільки логічним для пересічного росіянина є думка про те, що Україну не можна віддавати (!!!) НАТО чи американцям. Інколи такі «роздуми» з’являються у «гостей» електронного ресурсу Ходорковського. Навіть на Каспаров.ру можна зустріти все те ж, на сьогодні явно застаріле, уявлення про Україну, як розмінну монету у грі потужних (не рівня Україні!) гравців, серед яких все та ж Росія, не дивлячись на її абсолютно ганебну очевидну майбутню поразку у російсько-українській війні. Складається враження, що ця вже більше ніж піврічна цивілізаційна війна нічого не відкрила для таких інтелектуалів-аналітиків, і вони продовжують перебувати все у тій же парадигмі єдиного народу (пригадується ідея відомого Ігоря Чубайса про можливість перенесення столиці єдиноросії до Києва, раз Москва багатьом не подобається), а українців сприймають як таку собі ляльку, яку тягнуть за руки й ноги у різні боки два сильні супротивники.
А між тим теперішня Україна на полі бою і у всенародному спротиві тилу вже виборола собі зовсім інше місце у геополітичному розкладі сучасного світу, перетворившись на реального суб’єкта геополітики і захисника Європи та усієї західної цивілізації від рашистської чуми ХХІ століття. І цей факт є очевидним для більшості думаючих українців. Звичайно, цей статус Україні доведеться ще довго підтверджувати й доводити власними розумними діями й прийнятими рішеннями, але процес вже пішов.
Та виявляється, для російських інтелектуалів, які вирвались до вільного того ж таки західного світу, зміна цивілізаційної ролі України у сучасному світі не є самоочевидним фактом. Проте, проблема не у них самих, а у тому інформаційно-аналітичному продукті, який вони масовано продукують на різноманітних ресурсах Інтернету. На жаль, і деякі українські широковідомі аналітики не стидаються підспівувати у цьому хорі, звертаючись в ефірах до «вєлікого русского народа», в силу і розум якого вони продовжують щиро вірити. А між тим у цьому випадку скоріше права Катя Осадча, яка у своєму пості в соцмережі, можливо дещо емоційно, назвала отой «вєлікій русский народ» «народом-мотлохом». Утім, варто пам’ятати, що схожі оцінки давали цьому народові давали й деякі визначні російські достойники минулого, про кого підспівувачі, мабуть, ніколи не чули в силу своєї належності до «образованщіни».
Враховуючи таку реальність, теперішня Українська держава повинна так само активно і переможно, як то робить ЗСУ, воювати на інтелектуальному фронті за свій новий геополітичний статус, надаючи реальну підтримку інтелектуальним силам нації хоча б у тому співвідношенні, як із забезпеченням ЗСУ (за інформацією з Інтернет-джерел, 65% забезпечує українська держава і 35% - волонтери). Адже сьогодні в інформаційному просторі відбувається «перетягування ковдри» уваги на бік Росії, її майбутнього, її «страждань». Знову може бути «забалакана» російськими та проросійськими інтелектуалами тема України, її перспективи, і головне – її ролі, без перебільшення, сьогодні – рятівниці демократії й людяності у світі. Україна є самодостатньою цінністю і вона повинна дбати у першу, другу, третю, енну чергу про себе і свої інтереси. Й україноцентричні еліти країни мають забезпечити саме таку реальність для країни. А для ефективного виконання вказаної місії цих україноцентричних та україномовних інтелектуалів повинна бути ціла армія у воюючій Україні!
Не можна стверджувати, що такого розуміння у більшості представників інформаційно-аналітичного сегменту українського соціуму сьогодні не існує. Чимало є закликів до інтелектуального спротиву небезпечному ворогові. Та, на жаль, немає ефективних дій, спрямованих саме на масовізацію і омолодження цього фронту. Жодна акція чи заклик про підтримку цієї складової всенародного спротиву не мала такої популярності, як, наприклад, ініціатива Притули щодо «байрактарів». Вочевидь, як це не парадоксально звучить, на інтелектуальному фронті застосовується мало креативних акцій для його самопідтримки.
Звичайно, «байрактари» потрібні у першу чергу. Але увесь цивілізований світ вже давно орієнтується на застосування і так званої «м’якої сили» (soft pawer), при потребі доповнюючи її жорсткою силою (hard pawer), унаслідок чого виникає й ефективно застосовується розумна сила (smart pawer). І це стосується не лише зовнішньої політики, особливо у випадку великої континентальної війни, нав’язаної Україні божевільним сусідом, який, до того ж, продукує ядерну загрозу й кінець людства загалом.
До речі, концепцію «м’якої сили» вперше сформулював професор Гарвардського інституту державного управління імені Джона Ф. Кеннеді Джозеф Най. І вона виявилась дуже плідною для геополітики сучасного цивілізованого світу. Йому ж приписується і ідея «розумної сили». Під м’якою силою (м’якою владою) мається на увазі здатність отримати бажане через неконфліктну взаємодію, співробітництво, позитивний приклад, який мотивує до наслідування на відміну від «твердої сили», або «жорсткої сили» - примусу чи застосування відкритого насильства. Своєю чергою, концепція «розумної сили» базується на поєднанні в разі необхідності жорсткої та м’якої сили для ефективного вирішення насамперед геополітичних завдань. Неважко помітити актуальність застосування «розумної сили» у випадку із сучасною Україною, коли мають бути поєднані інтелектуальний спротив з військовою потугою ЗСУ. А для цього необхідно ефективніше формувати інтелектуальний фронт, який потребує значно більше яскравих і доброчесних аналітиків. І незрівнянно більше найрізноманітніших ресурсів для діалогу з якнайширшою аудиторією – від каналів YouTube до класичних «товстих» журналів, від Інтернет-видань до паперових газет, від локальних до глобальних мас-медіа, передусім українською й англійською мовами. Бо, на жаль, сьогодні на цьому фронті 95% ресурсів і продукції – це результат волонтерської діяльності, а влада й великий бізнес, схоже, просто самоусунулись від того, щоб підтримувати інтелектуальний фронт, не вимагаючи при цьому від нього «танцювати навприсядки» як влади, так і бізнесу.
