Тривала відпустка має зворотний бік: геть чисто забуваєш деякі вітчизняні реалії. Самої лише подорожі в таксі з аеропорту додому досить для відчуття повноцінного повернення на Батьківщину: уздовж узбіч рясніють агітаційні і контрагітаційні бігборди, яких минулого місяця ще не було — групові і сольні портрети Тимошенко в білому і з косою (наскільки все ж таки двозначно це звучить — її політтехнологи не задумувалися?); сині, як учорашній день, заклики «опозиційного блоку»; фізіономії Тигіпка — без винятку розстріляні зеленими плямами; «Клоуни за Ляшко» (отак, з помилкою, і написано) — дійсно два клоуни в перуках, з червоними носами; «Степан Чубакка — людина слова» — всміхнений писок волохатого мавпогуманоїда, бойового пілота Чубаки з «Зоряних воєн», і, нарешті, просто біля мого будинку інший міжгалактичний кіногерой — чорний-пречорний Дарт Вейдер у повному імперському обладунку з вельми двозначним гаслом «War — нет, Peace — да!»
Home, sweet home.
Опускаючи цікаве питання — на кого розраховані плакати, встановлені біля аеропорту, де їх переважно бачать приїжджі — варто зазначити, що історичної закономірності тут не простежується. Не те що б з кожними виборами ставало все веселіше. Саме ця кампанія несе відчутні елементи цирку.
Не думаю, що це тільки від прагнення психологічної компенсації — трохи повеселитися після жахів, які скоїлися і ще кояться. Такими, мабуть, є всі неспокійні часи. Від великого шторму — багато піни, і після революції на передній план пританцьовуючою костюмованою юрбою виходять популісти й блазні; причому деякі начебто відомі, статусні політики разюче схожі на останніх.
Але важлива відмінність від минулих часів полягає у тому, що, нарешті, є за кого голосувати.
