Про путч 1991-го я дізнався, хоч як це смішно, з кухонного дротового радіо — «брехунця», але не зрозумів, що це саме путч. Зідзвонився зі своєю дівчиною, та уточнила: так, у країні державний переворот.
Найгіршим із тих трьох днів був саме перший. Києвом ходили посилені патрулі з міліціянтів і військових, над містом літали великі армійські гвинтокрили. На вулицях побільшало не дуже адекватних, нетверезих, агресивно налаштованих людей; запав у пам’ять здоровенний рудий хлопчина з червоним обличчям, з пляшкою горілки в руці, який перетинав Повітрофлотський проспект у компанії йому подібних і щось злобно кричав. В урядовому кварталі юрмилося кількасот розгублених містян, ніхто нічого не розумів.
Наступний кадр — уже 22 або навіть 23 серпня, коли від Майдану Інститутською підіймається стотисячна демонстрація. Несуть величезний синьо-жовтий прапор. Підходять до Ради, яку стереже ріденький ланцюжок неозброєних міліціонерів. Їх швидко зминають, заполонюють ганок і намагаються прорватися всередину. Тут же починають лунати голоси: «Не треба! Не треба! Вони тільки цього й чекають!»
Радикально налаштовані маніфестанти зупиняються, починається скандування «Прапор на Раду!» Цим і обмежуються. Стоять, скандують, співають, і нарешті Рада проголошує Незалежність, синьо-жовте знамено піднімають на флагштоку замість червоно-синього.
Тепер думаю: що це за фраза така — «Вони тільки цього й чекають»? Хто вони й чого чекають?
Ні, зрозуміло, — йшлося про комуністичну більшість Ради. «Чекали», мабуть, штурму. Щоби кинути на людей армію? Влаштувати побоїще?
Звісно, заднім числом усі кмітливі. Та все ж мене не полишає думка, що ніхто там під куполом нічого такого не чекав і не планував, та й особливих можливостей у них, після фактичного падіння СРСР, уже не було. Навіть якщо б хотіли — що б зробили? Спалили б власне місце роботи? А військо звідки б узяли? Щоб розігнати сто тисяч народу, самих лише ментівських дубців мало, тут танки потрібні, причому без жодної гарантії, адже ввід призовної армії в Москву за три дні до того закінчився відомо чим.
Так що, може, якраз і треба було вриватися. І не тільки прапор на Раду вішати, а й розганяти той недопарламент, скликати Установчі збори, ухвалювати нову Конституцію, писати нові правила для співжиття громадян і держави — одним словом, робити нормальну революцію.
Не зробили. Реальне наповнення Незалежності поставили на паузу. А коли процес запустився знову, до стрілянини все одно дійшло.
Знаю, знаю. Умовний спосіб неприпустимий. Бували в нашій історії й гірші помилки. Цікаво інше: чи засвоїли ми їх, нарешті?
