Будь-яка війна супроводжується виробленням у суспільстві нових механізмів комунікації, емпатії. Сім років тому ми як народ показали нашу спроможність об’єднуватися: хтось пішов на війну добровольцем, хтось як кадровий військовий. Фактично, кожен із нас відчував себе незамінним волонтером: допомога громадським організаціям, які їздять на фронт, перезапуск капеланської служби у війську, психологічна підтримка воїнів та ветеранів із ПТСР. Майже кожному з нас довелося бути учасником таких процесів.
Чому ж за сім років ситуація так різко змінилася? Тепер ми все частіше чуємо від політиків фразу: «Суспільство втомилося від війни». Найгіршим є те, що до цих маніпуляцій вдається і командування штабу ЗСУ.
Влітку минулого року головнокомандувач ЗСУ Руслан Хомчак заявив: «Люди втомлені від війни», а головною настановою для кадрових військовослужбовців він озвучив не «виконання бойової задачі», а «повернення додому неушкодженими».
Для армії такі заяви — нонсенс.
Адже кожен боєць війська НАТО (до стандартів якого, за словами МОУ, ми прагнемо) знає одне: «Mission first — people always».
«Місія насамперед, люди завжди». Ця аксіома, за обґрунтуванням НАТО, є правильним балансом для того, щоб виконати задачу, одночасно піклуючись про безпеку своїх солдатів та громадян.
На жаль, в українському сегменті це просте правило навмисно гублять серед політичних лозунгів про мир.
Наприклад, восени захист України прирівняли до правопорушення: Міноборони видало наказ, яким зобов’язує військових не стріляти у відповідь на російську агресію.
Точніше, військовослужбовцям відтепер пропонують премії за «хорошу» поведінку на фронті.
Де-юре новина звучить так: «З 27 липня поточного року військовослужбовцям ЗСУ на час участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони в умовах особливого періоду встановлено винагороди за створення безпечних умов виконання бойових завдань та збереження життя і здоров’я під час участі в заходах із забезпечення національної безпеки і оборони та стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях».
Фактично, ситуація виглядає так: держава платить військовослужбовцям за те, що вони воюють, а уряд платитиме їм за те, щоб вони не воювали.
А от тепер перейдемо до деталей:
Командирам різних відділень, батальйонів, взводів і рот розмір винагороди встановлюється у залежності від кількості порушень, допущених підлеглими, у таких розмірах:
• 75 відсотків — у разі допущення одного порушення для командира батальйону, бригади;
• 67 відсотків — у разі допущення одного порушення для командира взводу, роти;
• 50 відсотків — у разі допущення двох порушень для командира батальйону (дивізіону), бригади;
• 33 відсотки — у разі допущення двох порушень для командира взводу, роти (батареї);
• 25 відсотків — у разі допущення трьох порушень для командира батальйону (дивізіону), бригади.
Найцікавішим є те, що до порушень можна віднести відкриття вогню (у тому числі у відповідь) без наказу відповідного командира.
Уявімо командира бригади, щодо якої здійснюється атака. Тепер він двічі подумає, чи давати наказ про відкриття вогню у відповідь, чи ігнорувати загрозу на користь чергової премії чи нагороди.
Знаю, що серед військових командирів є багато Героїв України і патріотів, тому сподіваюся, що вони віддаватимуть лише гідні накази, що будуть відстоювати лінію нашого кордону та честь народу.
Проте, чи чесно з боку держави покладати відповідальність за воєнні дії тільки на військових?
Звичайно, це питання, як і відповідь на нього, є очевидним — ні, це неприпустимо.
Держава, на кордонах якої розгорнулася війна, повинна виробити закони, які б регулювати поводження не тільки з військом, а й з родинами живих та загиблих бійців: меморіальне військове кладовище, ритуал поховання загиблих військових, стиль поводження з родинами військовослужбовців, які знаходяться у зоні конфлікту, підтримка дружин військових та багато іншого — нічого з перерахованого й досі немає в нашій країні.
Саме відсутність цих норм та політичної волі до їх створення породжують «втомленість» суспільства від війни, неповагу до військових та до їхньої служби, зневагу до родин загиблих та відсутність внутрішньої комунікації у відносинах держави та військових.
Фактично, у нас відсутній «кодекс лицаря», який би регулював ставлення до армії та стосунки в армії.
Повага до свого війська має формуватися у суспільстві ледь не на генетичному рівні саме державою, лише вона спроможна реалізувати якісні взаємини суспільства та армії.
Проте рушійною силою у цьому процесі залишається політична воля, яка формує порядок денний країни.
Питання поваги до військових формує нас як народ, без неї ми й надалі залишатимемося скупченням людей з однаково безликими паспортами.
Недаремно Сунь-Дзи писав, що у воїна особливе місце на небі.
