«Німфоманка» — напевно, найбільш розрекламований проект Ларса фон Трієра. В цьому чимала заслуга агентства Einstein Couple, яке відповідало за рекламну кампанію; так, знамениті плакати з напіводягненими акторами, що зійшлися в екстазі — їхніх рук справа.
Спрацювали й інші чинники — популярність самого Трієра як кінематографіста і як медіа-провокатора, голлівудські зірки в епізодичних ролях, і, звичайно, тема тілесних задоволень, яка майже завжди гарантує повний зал.
Однак у Трієра все завжди непросто.
Літній холостяк на ім’я Зелігман (багатолітній актор Трієра Стеллан Скарсгард) знаходить на вулиці побиту Джо — жінку 50 років (Шарлота Генсбур), приводить її додому, відігріває, вкладає у ліжко, відпоює чаєм, а вона розповідає йому про причини, через які опинилася в такому становищі, — тобто про все своє життя, починаючи з самого дитинства.
Як і попередні роботи Трієра «Догвілль» та «Антихрист», композиція «Німфоманки» слідує романній структурі оповіді з поділом на розділи, з ліричними та науковими відступами. Всього у першій частині п’ять розділів: «Вправний рибалка», «Жером», «Місіс Ейч», «Біла лихоманка», «Маленька школа органу».
Те, що для Джо — насичений і сумний досвід, для Зелігмана — набір цікавих фактів. Кожну ситуацію він намагається описати в термінах пізнання або ремесла, і навпаки: інформація, що повідомляється Зелігманом, спонукала Джо до спогадів; так з’являються розділи «Біла лихоманка» і «Маленька школа органу». Він — резонер, вона — стихійна і глибока в цій стихійності натура; при цьому, парадоксально, Зелігман всіляко уникає моральних узагальнень, а ось Джо, навпаки, раз у раз мучить себе самоосудом. Скарсгард і слідом за ним більшість критиків стверджують, що Зелігман і Джо представляють два боки натури самого Трієра: він — більш інертний, вона — складніший, суперечливіший. Це так; однак, поза тим, монолог німфоманки і коментарі до нього кабінетного мудреця — два боки того, що називається мовою: так вона утворюється, так вона стає гімном невинності й досвіду і саме тому може бути жорстокою.
Для Трієра проблема мови, або, ширше, мови мистецтва, залишається найважливішою, як для будь-якого обдарованого митця. Коментар або сюжет, опис або історія, жанрові атракціони або нові засоби вираження? Розважальна гострота і дотепи з одного боку, багатство підтекстів, прихованих і явних цитат з іншого — протиріччя між масовістю й елітарністю, яке завжди було в кіні настільки ж гострим, наскільки й умовним, режисер знімає досить елегантно. Місцями у фільмі є легкість комедії, місцями — щімкий жах психологічного трилера; підбір музики однаковою мірою відсилає і до гучного молодіжного кіно, і — через фугу Баха — до вподобаного Трієром Тарковського. Порок, заявлений у назві, — привід розвернути власну подорож в мистецтві, що не менш захоплює, ніж сповідь Джо, оформлена у найвишуканіших і найрізноманітніших формах.
До речі, якщо говорити про гру з жанрами, то, зазнавши свого часу невдачі з комедією «Найголовніший бос», у «Німфоманці» Трієр довів, що вміє смішити: деякі пригоди Джо, окремі діалоги викликають дружний регіт публіки, а в розділі «Місіс Ейч» Ума Турман з блискучим трагікомічним надривом зіграла ошукану дружину. Взагалі, акторський ансамбль майже бездоганний: окрім Турман, безвідмовного Скарсгарда, як завжди хорошої — і чутливої, і лякаючої — Генсбур, тут запам’ятовуються й Крістіан Слейтер в тонкій, пронизливій ролі батька Джо, і колишній протагоніст підліткової нісенітниці «Трансформери» Шая Лабаф у переконливому образі одного з коханців героїні. Модель Стейсі Мартін (Джо в молодості), що досі не мала помітної акторської практики, грає саме те, що від неї вимагається — постійний об’єкт бажання, чисту манію навпіл з меланхолією; за рефлексії й осмислення відповідає Генсбур.
Сцени у ліжку було знято винахідливо, проте вони не стають самодостатнім атракціоном: це, повторюся, лише символ набагато глибшої одержимості. Драма Джо залишається на разі прихованою, потаємною, що робить «Німфоманку» більш хвилюючою. Загадка героїні — не тільки те, що з нею сталося, але й те, до чого вона прагне насправді — тримає в напрузі, змушує чекати другої частини, вихід якої на екрани обіцяють вже наступного тижня.
Тому і цю рецензію слід залишити незакінченою.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в роботі над матеріалом.
