Щоб наважитись вперше написати про Китай, мені довелося провести цілий місяць у цій новій для себе (у всіх відношеннях) країні. За цей час я звикав до зовсім інших умов життя (як побутових так і навколишніх) і згладжував враження після потужного культурного шоку. Китай дійсно шокує того, хто приїхав сюди не насолодитися туристичними маршрутами, а жити і працювати. Але про це трошки згодом. Для початку – невелика передісторія мого переїзду до Піднебесної.
Закінчивши університет, я два роки працював кореспондентом у відділі політики всеукраїнської газети «День». За цей неоціненний досвід, чудовий шанс навчатися в «Школі» чи навіть «Університеті» «Дня» я вдячний головному редакторові газети Ларисі Івшиній та всьому моєму чудовому колективу.
Але близько півроку тому мене і мою дівчину Вікторію наче блискавка вразила одна думка: молодість – пора різких змін життя. Адже в молодості на одному місці тебе можуть тримати лише сентиментальні почуття до близьких людей, патріотичні – до Батьківщини, і лінощі, які заважають зрушити себе з однієї точки. Тож одного лютневого дня нам спало на думку вийти із зони комфорту і рушити проти течії й інерції життя, яка із часом стає все сильнішою. Ще й нагода випала чудова – наші друзі, які вже майже рік навчалися в КНР запропонували нам спробувати й себе у східній країні. Рішення було прийняте невідкладно. Але повірити у те, що ми на рік відірвемось від рідної землі, де все зручно й зрозуміло, нам не вдавалося до самої дати відльоту – 26 серпня.
Вже 27 серпня о 1-й годині ночі за пекінським часом наш літак приземлився у столиці КНР. Це стало зрозуміло по тому, як оживилися численні китайські пасажири, які сиділи на борту нашого «Боїнга». Тихі і сором’язливі під час вильоту з «Борисполя» і протягом всього польоту, вони буквально за кілька хвилин змінилися, розпочавши гучно щось обговорювати, а покидати літак – без особливої ввічливості. Тож саме це можна назвати нашим першим знайомством із особливостями китайської ментальності, із якого я б хотів розпочати, сподіваюсь, низку блогів, присвячених життю у Китаї.
Китайці полюбляють гучні розмови, гучні звуки та у своїй масі на вулицях не дуже чемні із оточуючими. Йдучи назустріч натовпу, навряд чи хтось подумає дати вам дорогу, бо вам же теж треба пройти. У метро ви не побачите картину, як незнайомий хлопець поступається місцем дівчині, навпаки, - вони майже на рівних змагаються за те, аби якнайшвидше добігти до вільного місця у вагоні. Заходячи у потяг метро ніхто не чекає, доки з нього вийдуть пасажири, а виходячи вас без зайвої поганої думки можуть обережно штовхнути. Просто пересуваючись Пекіном, все це може шокувати людину, яка тільки-но сюди прибула. І все це я також відчув і побачив у перші дні свого перебування у Китаї...
Але пройшов місяць і зараз я можу сказати, що все це мені подобається. Приїжджаючи до Піднебесної слід лише відкласти свої культурні стереотипи і ніколи не забувати, що це інше середовище і повністю інша цивілізація. І тоді за цим, здавалося б, зневажливим ставленням до оточуючих, ви розгледите більш легке ставлення до життя і одне до одного.
Бо їдучи, наприклад, у київському громадському транспорті і випадково зачепивши якусь миловидну бабусю, ви можете почути прокльони і бути забезпеченим поганим настроєм на весь день. У 23-мільйонному Пекіні ж на всі ці незручності, відсутність делікатності та обережності один до одного у великих людських потоках не викликають ні в кого невдоволення чи вербального обурення. Тут ви не побачите і не почуєте сварок на вулиці, взаємних образ чи злих обопільних гнівних слів після того, як хтось когось випадково штовхнув чи не вступив місце. Тут не побачиш осуду чи гніву. А якщо ви і чуєте лайку на вулиці, то будьте впевнені, що це вам здалося, і, скоріше за все, це двоє друзів із усмішками на обличчях гучно розмовляють між собою, перекрикуючи гучний китайський мегаполіс.
Дмитро КРИВЦУН, Пекін, Китай
