Про надання Українській православній церкві автокефалії в останні тижні було сказано й написано стільки, що до цього важко додати щось нове.
Проте з’явився новий привід. По-перше, реальністю автокефалія не стала, але вже замаячила на горизонті. Константинопольський патріарх Варфоломій у посланні до влади України прямо назвав її надання «кінцевою метою» своїх дій щодо нашої країни. Тепер самостійна й загальновизнана українська православна церква — це предмет не мріянь, а прогнозів.
Наступного дня Президент Петро Порошенко зробив значно важливішу заяву, ніж це може здатися на перший погляд: «Томос про автокефалію завершить затвердження незалежності України та самостійності нашої держави». Тут прямо вказується на зв’язок між незалежністю УПЦ як церкви й України як держави. Церковної незалежності покищо немає, але є підстави вважати: вона швидше буде, ніж ні. Розглянемо ж, чим це може обернутися на практиці.
Зауважимо одразу, що йтиметься тут виключно про політичний бік питання. Релігійні проблеми будь-хто вирішує або сам, або зі своїм духівником або єдиновірцями. Постараємося ж залишити осторонь будь-які відчуття і хоч недовго побути прагматиками. Ця стаття присвячена єдино тому, яку користь і яку шкоду може в практичному плані принести церковна автокефалія українській державі.
Користь безперечна й видна неозброєним оком. Москва втратить нехай не найважливішу, але дуже потужну пропагандистську зброю проти України, втративши можливість контролювати релігійне життя мільйонів її громадян. Уже це буде серйозною перемогою Києва.
Сумнівно, що держава може бути повною мірою незалежною, якщо досить сильний і поширений релігійний культ у нім перебуває під контролем іншої держави (а РПЦ у Росії, по суті, просто одне з державних відомств). Ізраїльський цар Йєровоам вчинив далеко не безглуздо, відливши двох золотих тельців і наказавши їм поклонятися. Адже інакше піддані царя ходили б молитися в Єрусалимський храм — на територію конкуруючого Іудейського царства. Навряд чи в цьому випадку Ізраїль тривалий час зберігав би незалежність, а Йєровоам — корону й, швидше за все, життя. З часів ближчих до нас можна пригадати отця-засновника англійської Реформації Генріха VIII Тюдора, щоправда, дії цього короля в подальші десятиліття обійшлися країні дуже дорого.
Звісно, зараз на дворі не античність і не Середньовіччя — в житті сучасної людини, особливо європейця, релігія грає значно меншу роль. І все-таки в наші дні більшість країн, де православна віра домінує, мають автокефальну церкву. Константинопольський патріархат, звичайно, державою не є, але Томос на автокефалію стане своєрідним визнанням незалежності України з його боку. Наша ж країна сьогодні не в такому становищі, щоб нехтувати навіть незначними дипломатичними успіхами.
Тому церковна автокефалія для України, безумовно, ліки. Але перш ніж їх пити, слід уважно прочитати інструкцію, і не в останню чергу — розділ «Побічні ефекти». В цьому разі такі ефекти можуть виявитися досить сильними, і необхідно знати про них заздалегідь.
Пригадаймо ще раз президентську заяву, процитовану на початку статті. Якщо повноцінна незалежність країни неможлива без церковної автокефалії, отже, церква — мало не становий хребет української нації, і такий підхід є частиною офіційної державної політики.
Вище говорилося, що для нинішнього європейця релігія та церква набагато менш важливі, ніж кілька століть тому. Це насправді так, але слід зважати на специфіку України і її історії. Формування нашого народу в XVII столітті йшло у боротьбі і за незалежність, і за віру, у той час поняття «українець» і «православний» були майже синонімами. У цьому сенсі Україна разюче відрізняється від Росії-Московії, у становленні якої як нації релігійний елемент практично був відсутній. Це був процес суто політичний, під час якого православна Москва боролася з анітрохи не менш православними Твер’ю й Новгородом. Їй не доводилося чинити опір чужій, нав’язуваній вірі, відстоюючи власну.
З часів Сагайдачного, Могили й Хмельницького минуло понад три століття, але з пісні слов не викинеш. Це, тим паче, істотно внаслідок того, що сьогодні офіційна влада України відкрито прагне спертися на православну церкву. Якби така церква була автокефальною й загальновизнаною, вона, мабуть, стала б найвпливовішим інститутом країни.
