Днями в мене відбулася тривала й насичена розмова з одним молодим чоловіком. Він узявся, як на мене, за складну, не дуже вдячну справу — зняти фільм про історію панк-руху в Україні. До мене звернувся як до очевидця подій кінця 1980-х — початку 1990-х.
Не скажу, що я великий фахівець із цього питання. Але певний досвід маю.
До речі, цікаво, що в нас панк не набув такої агресивно-радикальної форми, як у той же час у Росії чи в Британії кінця 1970-х. Мабуть, подібна субкультура протесту — привілей імперських центрів. Навіть визначення «укропанк» звучить несерйозно. Про що вже мова, якщо головними панк-рокерами в нас колись вважалися ті ж «ВВ»? Ще пригадую веселунів «Минулу Юнь» із Івано-Франківська та «ШО» з Кривого Рогу, були ще десятки нині забутих колективів і формацій; але, повторю, такого вибуху антирадянщини й тотальної злості, як на північному сході (переважно в Сибіру, трохи — в Петербурзі й Москві), за окремими винятками, не спостерігалося. Наша «панкота» була швидше частиною ширшого музичного й суспільного спротиву.
Що таке взагалі «панк» у перекладі з англійської? Покидьок. Панки взяли таку самоназву цілком добровільно, бо від суспільства, яке їх вважало покидьками, їх нудило. Нудило від брехні, від насильства в ім’я благих цілей, від абсурдних заборон, від лицемірної моралі. Панк — це суцільний крик люті, один великий плювок відрази, бездоганно поганий жарт, розкішне свято непослуху, причому в усьому, — від індивідуальної поведінки до рок-концертів. Так мені здавалося до листопада 2013-го.
А в листопаді 2013-го прийшов до мене жвавий молодий інтерв’юер і виклав, між іншим, таке, від чого вміст моєї ще не сивої голови струсонувся в убивчому когнітивному дисонансі. Переказую коротко: нинішні панк-групи здебільшого добре та якісно (?) грають, панк повинен (!) не вживати алкоголю (!!) й, бажано, не їсти м’яса (!!!).
Обережно виводячи себе зі стану легкого нокауту, намагаюся зрозуміти, в якому я світі.
Це — світ, де мені майже 50, а їм ще 31-29-25-19. І йдеться тут не про стилістичні розбіжності, а про спокуси. Точніше, про спокусу: розказати їм, як вони неправильно живуть, а ось я в їхні роки — далі за текстом.
Сварливий дід із повчально піднятим пальцем намагається повстати всередині мене. І що далі, то більш активно він це робитиме. Мораль така: прожити так, щоб не перетворитися на того діда. На старого пердуна.
Я хочу не втрачати зв’язку з тими, які життя не бачили, в мистецтві не розуміють, пороху не нюхали й гордо несуть на губах не обсохле молоко. Хочу тому, що вони праві. Вони знають, мабуть, менше, однак можуть набагато більше, ніж я. Хай у мене своя героїчна історія, але ж у них — своя, нічим не згірша й далека від завершення.
Пам’ятай про це. Пам’ятай, покидьок.
