45 років тому наш викладач з військового мистецтва, худорлявий, рухливий, як будь-який військовий піхотинець, полковник Янов, розвішував в авдиторії карти із синіми і червоними стрілками. Вони означала маневри царів Леоніда і Дарія поблизу Фермопіл, Наполеона з Кутузовим під Аустерліцем і Бородіно і, звичайно, операції Ставки верховного головнокомандування під Москвою, Курськом, Києвом проти Манштейна, Гудеріана, Моделя. Прізвище маршала Жукова на тих лекціях 1974 року звучало не часто. Полководець був ще живий, підключений до апарату штучного дихання, а його мемуари «Спогади й роздуму» нічим не відрізнялися від безлічі інших: К.Москаленка, І.Конєва, І.Баграмяна, що належали перу Інституту воєнної історії Міністерства оборони СРСР.
Бронзою і мармуровим слизом Г.Жуков почав вкриватися лише наприкінці 80-х років, і його стратегічні таланти зростали в міру видалення від травня 1945 року. Не знаю, чи сягнула слава воєначальника свого історичного максимуму у сучасній Росії, але постать заслуговує на увагу, як така, що увібрала в себе два суперечливі твердження радянських громадян: «Там, де Жуков, там перемога» і «Жуков — маршал-»смерть». У різний час випинався або приглушався одна із складових цієї амбивалентності. Жуков виявлявся то уособленням піррових перемог, то унікальним полководцем, приниженим підозріливістю генсеків.
2012 року фахівець зі сталінських і хрущовських часів Джеффрі Робертс з університетського коледжу Кірка в Ірландії, видав розлоге дослідження «Генерали Сталіна. Життя Георгія Жукова» (Stalin’s General: The Life of Georgy Zhukov). І хоча багато істориків закидають Д.Робертсу надмірну прихильність до російських трактувань подій Другої світової війни, все ж він зумів подивитися на маршала без тієї радянської упередженості, яка розділяє людей на безмежно відданих і абсолютно нетерпимих по щодо знакової особистості.
Визнання військових успіхів Г.Жукова відбулося в Монголії. За перемогу над квантунською армією Японії біля річки Халхін-Гол він здобув першу зірку героя Радянського Союзу. Разом зі своїм безпосереднім начальником, командармом Г.Штерном, який організував цю операцію. Григорій Штерн своїм життям і смертю прославив Жукова двічі. На Халхін-Голі і під Москвою у 1941—1942 роках, хоча на той час єврея із Сміли Сталін стратив «за роботу на фашистів». Всупереч рішенням Ставки, тобто Сталіна і Жукова, Штерн взявся за мобілізацію дивізій у Сибіру і на Далекому Сході, які і врятували Москву. Не будь Штерна, не було б ні Жукова, ні героїчної оборони Москви.
Подальші подвиги Жукова були очевидними, як і рух Червоної Армії зі сходу на захід, аж до взяття Берліна, коли ставка усунула маршала К.Рокоссовського від вирішальної битви, аби російська людина і улюбленець Сталіна посіла місце головного девелопера перемоги.
Чи був Жуков унікальним військовим талантом? Та був, стверджує Джеффрі Робертс, маючи на увазі майстерність полководця в розгортанні військ, але не в маневруванні, яким славився К.Рокоссовський. Жуков втілював собою таран, який розбиває оборону супротивника із впертою наполегливістю, якої не мала жодна з армій Другої світової війни. Історик Борис Соколов, що написав дослідження про Жукова російською мовою, наводить такий текст зі щоденника німецького солдата.
«...Великі щільні маси людей марширували пліч-о-пліч мінними полями, які ми щойно виставили. Люди в цивільному і бійці штрафних батальйонів рухалися вперед, як автомати. Прогалини в їхніх лавах з’являлися лише тоді, коли когось вбивало чи ранило вибухом міни. Здавалося, ці люди не відчувають страху чи замішання. Ми помітили, що тих, хто впав, пристрілювали невелика хвиля комісарів чи офіцерів, яка шла ззаду, дуже близько від жертв покарання. Невідомо, що вчинили ці люди, аби зазнати такого поводження..» Це не епізод, зафіксований учасником бою. Звичайна тактика радянських військ, які дотримувалися наказу № 227 від 28 липня 1942 року, що запроваджував штрафні частини і загороджувальні загони. За даними Д.Робертса та інших військових істориків, за страх і легкодухість у бою загородзагони розстріляли 150 000 солдатів та офіцерів Червоної Армії, або 15 піхотних дивізій.
Генерал Дуайт Ейзенхауер, що не вирізнявся м’яким серцем, був шокований зізнаннями Г.Жукова у мистецтві Червоної армії долати перешкоди. Аби не втрачати час на розмінування, найкраще вперед пустити піхоту. Втрати будуть такими ж, як за лобової атаки в чистому полі, — пояснював своєму американському колезі радянський маршал.
Спостерігаючи за тактикою просування військ Сталіна Європою, союзники відчували захоплення і жах перед здібностями «моторизованого Чингісхана». Саме тому віддали йому всю Східну Європу, зумівши відстояти лише Італію, на яку теж претендував дядечко Джо.
Післявоєнна доля Г.Жукова склалася не так вже й трагічно, і не так вже й щасливо. Типова історія людей, що належать до верхівки політичної влади в СРСР. Ототожнюючи з Кремлем батьківщину, він служив йому вірно і віддано, виконуючи накази Сталіна, Хрущова, Маленкова, Брежнєва. Захоплював Молдавію і Буковину 1940 року, командуючи Київським округом. Керував Генеральним штабом РККА перед війною, що призвело до тотальної поразки 1941-го. Ставав на чолі військ, що наступали. Брав Берлін за розкладом. Організовував групу радянських військ у Німеччині. Як російський поет, вирушав в одеське заслання, і як куркуль, вирушав потім на Урал. «Як член ЦК» заарештовував Берію, але «як людина» попереджав його напередодні. Він першим висадив у повітря атомну бомбу на своїй території, майстрово провівши через епіцентр зараження радянських солдатів. З такою ж майстерністю придушив антикомуністичне повстання в Угорщині, здобувши за операцію останню (четверту) зірку героя. На пенсію вийшов покірливо, підкоряючись тому ж таки ЦК. Хоча продовжував служити справі партії і зізнавався потім у своїх мемуарах, що напередодні великих битв їздив за порадою до полковника Л.Брежнєва. Явна вигадка анекдотичного штибу змушувала замислитися щодо всього твору.
У травні 1965 року Леонід Брежнєв, певно, розраховуючи на визнання свого таланту полководця, запросив Г.Жукова до Кремля, оголосивши 9 травня вихідним днем. За 20 років витримки напою перемоги, біль і гіркота випала в осад і випарувалися сумні домішки. Еліксир життя СРСР став прозорим кристалом з ароматами гордості і слави. Ним насолоджуються і тепер.
Наприкінці своєї книжки Джеффрі Робертс написав: «Для досягнення своїх цілей Жуков покладався на енергію та силу більше, ніж на уяву, що відповідало духові радянської системи. Тому про таємниці великих успіхів Жукова говорити марно. Він був радянським генералом і навряд чи виявився б ефективним у будь-якій іншій армії». Висновок історика збігається з нинішніми поглядами на полководців минулих століть. У Монголії, Китаї, Калмикії встановлюють пам’ятники Чингісханові, у США знесли монументи генералові Роберту Лі, у Східній Європі та Україні прибирають з площ статуї радянських генералів, зокрема й Жукова. Кожна суспільна система і мораль обирає свою постать для втілення ідеалів і скидає чужу. Така доля всіх полководців. Їх пам’ятають не за воєнні подвиги, а за роль в історії цивілізації. Інакше б по всій Європі стояли пам’ятники блискучому стратегові Еріхові фон Манштейну. У них, до речі, з Жуковим багато спільного в долях, і померли вони майже в один і той самий час, написавши популярні мемуари. Щоправда, Манштейн, окрім вермахту, створив ще й нинішній бундесвер, а Жуков лише перейменував РККА в Радянську армію. Влітку 1973 року журнал Spiegel опублікував некролог на смерть 85-річного Манштейна. В ньому були такі рядки: «Він (Манштейн) введений в оману сліпим почуттям обов’язку, сприяв рухові країни до катастрофи». У цьому сенсі і Жуков був незрячим.
Вочевидь, бронзовому радянському маршалові не судилося гарцювати на коні в Україні, яку він не зумів захистити 1941-го, а 1944-го узяв великою кров’ю. Набагато більшою, ніж його талант.
Полковник Янов, що не розповів мені тоді про Жукова стільки, скільки я знаю тепер, завжди закінчував лекції на 5 хвилин раніше, аби встигнути повернутися на військову кафедру і поставити кнопку на стілець полковника Титаренка, який читав у нас артилерію. «Цариця полів» недолюблювала «бога війни» чи то жартома, чи то серйозно. Зараз вже не запитаєш. Але деякі записи тих лекцій залишилися. Наприклад, ось ця цитата з мемуарів солдата Наполеона: «Імператор відкрив новий спосіб ведення війни. Він використовував наші ноги замість наших багнетів».
