У людей, які виховувалися нарцисами, розвивається особливий стан, що зветься нарцисичною травмою. У дитинстві їм навіюють, що вони не мають бути самими собою, тому що батьки хочуть бачити їх іншими. Тому, виростаючи, такі люди найчастіше знаходять собі партнерів, які люблять їх лише тоді, коли вони відповідають їхнім очікуванням.
Є два варіанти, до чого можуть приводити подібні стосунки. Перший: травмована людина стає жертвою, яка приречено підкоряється нарцису, боячись його розлютити. Другий варіант: люди з нарцисичною травматизацією самі перетворюються на нарцисів, яких хвилює найперше почуття власної значущості.
Хіба не те саме ми можемо спостерігати і в міжнародних відносинах?
Є країни-нарциси, чиє патологічне самолюбство будується, як правило, на імперському комплексі, а є нації з нарцисичною травмою, які тривалий час перебували або залишаються під владою країн-нарцисів. Другі можуть піти одним із двох шляхів: бути слухняними сателітами сильніших і самозакоханих держав або перетворитися на таких же нарцисів, вважаючи себе двигунами світової історії.
«МИ!»
Нещодавно група вчених із різних країн світу опитали 6158 жителів 35 держав про роль їхньої батьківщини в історії планети. Найбільш нарцисичною виявилася Росія: тамтешні респонденти в середньому вважають, що їхня країна вплинула на 61% глобальних подій. На останньому місці — Швейцарія: на думку пересічного жителя конфедерації, без його батьківщини не відбулося б 2,6% світової історії. При цьому дослідники зауважують: навіть невеликі за розміром держави схильні до грандіозного нарцисизму.
ТОП-10 виглядає так:
1 Росія — 61%;
2 Великобританія — 55%;
3 Індія — 54%;
4 Гонконг — 51%;
5 Малайзія — 49%;
6 Італія — 44%;
7 Китай — 42%;
8 Філіппіни — 41%;
9 Бразилія — 41%;
10 Канада — 40%.
Враховуючи різноманітність нарцисизму та історичні обставини, ці країни умовно можна розділити на три групи: чисто нарцисичні, нарцисично травмовані з хворобливим самолюбством і змішаний варіант. До перших віднесемо Росію, Великобританію, Італію та Китай. До других — Гонконг, Малайзію, Філіппіни, Бразилію і Канаду. Змішаний варіант представляє Індія.
Детальніше слід зупиниться на других. Тут ми виходимо з того, що головним чинником, який зумовлює нарцисичну травму, є тривале перебування нації під владою імперської системи, а хворобливе самолюбство виступає як захисний механізм, нібито покликаний залікувати історичну рану.
Гонконг. У середині XIX століття він був захоплений Великобританією і залишався її колонією до 1997 року, коли Китайська Народна Республіка повернула собі суверенітет над територією.
Малайзія. Вона, як майже всі країни третього світу, не уникла колоніального періоду. У різні періоди нею правили португальці, голландці, японці та британці.
Філіппіни. Понад три століття ними керувала Іспанія. 1898 року іспанці передали територію Сполученим Штатам, які володіли Філіппінами майже півстоліття.
Бразилія. Її колоніальна історія налічує також понад три століття. Тут домінувала Португалія. Заснувати свої колонії в Бразилії намагалися також голландці та французи.
Канада. У XVI столітті на її території була утворена Нова Франція, яка через століття, після війни англійців з французами, перейшла у володіння Великобританії. Фактичну самостійність Канада здобула 1867 року, але формально залишалася британським домініоном. Під час Першої світової війни франкофони активно виступали проти призову в канадську армію, мотивуючи це небажанням помирати за інтереси Британії.
Канада — це приклад, коли економічний добробут не є рятівною таблеткою для нарцисичної травми. З огляду й на те, що поряд з канадцями живуть американці, багато з яких подеколи жартують над сусідами, виставляючи їх відсталими провінціалами. (Щоправда, в рейтингу нарцисизму США посіли досить скромне, як для них, 22-ге місце.)
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
Україна не увійшла в коло 35 країн, де досліджувалося національне самолюбство. Але, виходячи з нашої історії та сьогоднішніх реалій, не виключено, що ми могли б потрапити якщо не в першу десятку, то в ТОП-15. І опинитися в умовній групі націй з нарцисичною травмою, яка виражається у хворобливому самолюбстві.
Зрозуміло, далеко не всі у нас травмовані нарциси, але певні тенденції, на колоніальному бекграунді минулого і на тлі нинішньої війни з постімперської Росією, цілком очевидні. (Утім, у частини українського населення нарцисична травма проявляється зовсім не в прагненні піднятися над нарцисом-кривдником, а в бажанні бути слухняними «молодшими братами», щоб не гнівити «старшого».)
Але між цими двома крайнощами є більш адекватний шлях — бути усвідомленими. Розуміти, що ми не гірші й не кращі за інших. Усвідомлювати, що ми просто відстаємо в розвитку від деяких країн, але силами громадянського суспільства здатні якісно змінити своє становище. І головне — розуміти, що необхідна під час війни агресія повинна закінчуватися там, де вона стає надмірною.
