За що твори білоруського письменника Василя Бикова виключили з української шкільної програми? Поруч із російськими авторами – щиро обурюється у свій публікації Павло Зуб`юк, яку оприлюднило видання ZAXID.net.
Дозвольте згадати свій пост від 4 квітня цього року, тобто на четвертий день після відступу російської орди від Чернігова: «Загальноукраїнський бан російській культурі як такій, що є джерелом імперськості, агресії, насильства».
Навряд чи він міг з`явитися 23 лютого, але між цими двома датами щось сталось, а саме: вторгнення ерефії до України по всьому периметру кордону. А також із території Білорусі – з використанням її матеріальних та людських ресурсів для наступу. Далі для Чернігова настав період жахіть: ледь не цілодобові обстріли, сотні жертв серед мешканців Чернігова, зруйнована інфраструктура, раптове зникнення всіх благ цивілізації – світла, тепла, водопостачання. І холод, всепоглинаючий холод протягом місяця. Все відбувалося за умов тиші колишніх російських приятелів та абсолютної більшості білоруських. Максимум – вираження співчуття (мабуть, нова редакція занепокоєності). І ми ще не знали тоді про Бучу, Бородянку, Ірпінь…
Тож настрій (особистий та суспільний) та його джерела зрозумілі. Вилучення російських письменників зі шкільної програми за таких обставин – це самозахист, адже російська орда прагне знищити нас як націю. І для українців тепер неважливо – чи вони створювали «русскій мір», чи тепер просто їхня творчість використовується новітньою фашизоїдною ідеологією. Звідси й реакція Міністерства освіти і науки України у вигляді рішення, про яке йдеться у статті: виключити всіх, бо тепер немає ні часу, ні можливості обговорювати це питання. Тобто застосований один жорсткий критерій – інакше ми б ще довго дискутували на предмет Антоши Чехонте чи Володимира Короленка. Всіх то всіх. А твори Миколи Гоголя – перенести до вивчення в курсі української літератури.
Тобто не ознака мови, як зазначається в статті, стала вирішальною, а умовні траншеї, що пролягли між воюючими сторонами – Україною та росією разом із її поплічницею Білоруссю (визначення із документів ЄС) у наших серцях та головах. Російській офіцер Іван Котляревський, російський солдат Тарас Шевченко, командир червоного повстанського загону Микола Фітільов – то українська сторона, бо вони – творці національної літератури та ідеї. Між іншим стосовно Хвильового – він мав громадянство УСРР, яка було складової СССР. І цей момент був для нього принциповим, адже радянську Україну він сприймав як незалежну частину радянської (а не російської) федерації.
Водночас за такого критерію до вилучених попадають всі, хто представляє іншу сторону – ворожу на тепер. На жаль, і Василь Биков – гідний громадянин та блискучий білоруський письменник. Але варіантів немає – йде війна на виживання, інші питання – потім, потім, потім… Після нашої спільної перемоги, до якої ще треба прийти.
І так, правда, за такого підходу – Микола Скрипник є представником «тієї сторони». Тому вулиця у Львові, названа на його честь, внесена до переліку на перейменування, а в Києві це зробили ще в 2016 р. Сподіваюсь, тепер із логікою все гаразд.
Як для мешканця Чернігова дивно читати про максимально неімперський та немілітаристський народ – білорусів – та одночасно чути про постійні маневри в Гомельській області, російську військову базу біля Зябрівки. А ще бачити як регіон готується дати відсіч ворогу з півночі, зокрема, як мінуються напрями потенційних головних ударів. Тут явно якийсь дисонанс або бажання видати власні уявлення за дійсніть: коли ви чекаєте збройного чергового удару точно не до літературних дискусій. Натомість необхідно приймати швидкі, прості до виконання рішення.
Схоже, що більшість білоруських співрозмовників досі живе уявленнями мирного часу – а йде війна, Білорусь залучена до неї. Зрозуміло, що коли над тобою не літають ракети чи не гримить канонада війна не відчувається – тому для переважної більшості панує ілюзія миру. Для тієї самої більшості, яка колективно відповідатиме (за будь-яких обставин) незалежно від сприйняття та оцінки подій: вбитими співгромадянми, зруйнованими будинками, інфляцією та зниженням рівня життя, дефолтом що наближається… І в світі мало кого цікавитиме – суверен Лукашенко чи ні. Або що залишилося від незалежності Білорусі після поразки протестів 2020 р., тим більше – з яких міркувань білоруси проігнорували попередження стосовно неможливості суто мирного шляху зміни діючого політичного режиму. Це вибір, маємо його наслідки.
Вибачте, але в контексті порушеної теми (колективної відповідальності) блюзнірськими виглядають згадки (нехай, навіть, в умовний спосіб) про єврейські погроми, Волинську різанину та слухняну участь українців в імперіалістичних війнах росії. Занадто натякати на аргументи агента ДПУ НКВД Самуїла Шварцбарда, в сує згадувати Волинь та скопом записувати українців до російської армії. Тобто Австро-Угорська ні до чого? І Османська? І польська міжвоєнна теж? Чи до них просто немає питань?
Стосовно деяких згаданих у статті фактів – в 1956 р. в недавньому минулому вояки УПА створили добровольчі загони та вирушили до Будапешту, де, разом із угорцями, воювали проти радянської армії. При цьому вони вбивали й українців із лав останньої. Тож, перепрошую, – опір був, до того ж збройний. До речі, сучасна аналогія перед очима. Командир полку ім. Кастуся Калиновського заявив, що він «першим стоятиме для того, щоб нищити ці сили лукашенківського режиму. За нами треба буде вишиковуватися в чергу, бо ми перші захищатимемо Україну від цих не синів Білорусі. Це для нас має дуже велику цінність і важливість, щоб українці надалі розуміли, що є справді білоруси, а є прихвосні режиму». Нагадаю також, що в 1919 р. українські повстанці таки перекрили дорогу червоній росії до Угорщини.
Гірше з 1968 р. та вторгненням до Чехословаччини – справді, тоді відкрито протестували лише дисиденти, а суспільні дискусії велися переважно на кухнях.
Афганістан – мабуть, в Україні інші «цинкові хлопчики», ніж у Білорусі. Не розумію та не сприймаю цього закиду, тим більше – як свого роду виправдання нинішньої реакції переважної більшості громадян Білорусі. Це точно не знімає відповідальності – ні тоді, ні тепер.
А справжній шедевр – згадка про російсько-грузинську війну 2008 р. Україна тоді постачала зброю Грузії, зокрема «Буки», з яких було збито кілька російських літаків. Президент Віктор Ющенко, разом із польським колегою та главами держав Балтії, підтримав Грузію, прилетівши до Тбілісі. Але це все ігнорується. Натомість лунає питання: чому українці не протестували, чому прийняли назад російські-кораблі вбивці, чому Верховна Рада України не засудила агресію. І висновок – чому ви тепер звинувачуєте у бездіяльності заручників лукашенківської маріонеткової диктатури? Тобто – що ви хочете від білорусів? Та нічого, за такої постановки питання – нічого.
І нарешті лунає: у свідомості пересічного українця білорус – «молодший брат», який має слухняно слідувати інструкціям. Як доказ наводяться приниження громадян Білорусі українськими прикордонниками, яке начеб то мало місце. За роки державної служби автор цих рядків неодноразово зустрічався з хамством посадовців, хоча не скажу, що це явище домінувало. Більше того, зміни в країні сприяли його зменшенню. Але не зникненню. Тільки навіщо робити акцент саме на білорусах? А от чого не розумію – так це деяких рішень органів державної влади України. Читаємо – Міграційна служба України поставила білоруській волонтерці Карыні Пацёмкіній штамп про примусове повернення. Тобто – до Білорусі? Навіть без огляду на невідомі деталі супутніх обставин хтось може пояснити як таке в принципі можливо за нинішніх умов? Заради справедливості зазначу – навесні 2002 р. Міграційна служба США, після тривалої ретельної перевірки, дала дозвіл на проживання в країні одному з учасників нападу на вежі-близнюки в Нью-Йорку 19 вересня 2001 р. Кажуть, що після такого повідомлення чашечка кави випала з рук Джорджа Буша.
Наведу інший, в чомусь зворотній приклад. 2019 р., українсько-білоруський кордон, пункт пропуску Нові Яриловичі. До салону автобусу входить український прикордонник та питає – чи є громадяни росії? Так, – двоє, інші – українці та білоруси. І тоді прикордонник видає – відійдіть у сторону, не заважайте людям проходити контроль. Мабуть, некрасиво?
З приводу «молодшого брата» – в Україні це явище називають комплексом меншовартості або малоросейства. Втім, це насамперед, тяжка внутрішня хвороба – ніхто з нас не зробить молодших, якщо ми самі з тим не погодимося. Тож закиди не за адресою. Ліки від того відомі, про них свого часу американський президент Теодор Рузвельт сказав так: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є».
Володимир Бойко, Чернігів
