Минулої суботи я на власні очі пересвідчився, наскільки далеко зайшла загальна ненависть до міліції.
Ми с друзями гуляли центром Києва. На Хрещатику, поруч з поштамтом, нашу увагу привернув натовп, серед якого було видно кілька синіх кашкетів.
Виявилося, що трохи раніше на проспект, котрий, як відомо, у вихідні дні перетворюється на пішохідну зону, прийшли троє дівчат з тамтамами і барабанами. В цей час на Хрещатику багато вуличних артистів намагаються підзаробити.
Довго дівчатам грати не довелося. Незабаром з’явилося кілька міліціонерів, сказали, що юні барабанщиці порушують громадський порядок, надто гучно грають і спробували дівчат затримати.
Дуже швидко утворилася юрба. Незабаром вже з міліціонерами розмовляли не артистки, котрі скромно стояли в сторонці, а міцні обурені хлопці при явному співчутті перехожих, що фіксували події на камери телефонів. Зрештою, хтось шепнув дівчатам: «Йдіть собі». Ті рушили у напряму метра. Не в міру завзятий сержант спробував їх наздогнати. Однак за сержантом кинувся добрий десяток хлопців, котрі перекривали йому дорогу, а біля спуску в метро стали в ланцюг, зчепившись руками, і протримали горе-правоохоронця рівно стільки, скільки було треба, щоб дівчата благополучно зникли.
Варто нагадати, що у тому ж таки Києві у попередній вечір після того, як один уніформіст вдарив дівчину, обурений натовп штурмував Святошинський РВВС, а в Бучі під Києвом люди відбили у підрозділу «Кобра» водія, котрого «кобрівці» намагалися затримати без правових підстав, і не тільки відбили, а ще й заблокували на кілька хвилин ДАЇшну машину.
Отже, три інциденти менше ніж за добу лише в одному місті. Тут, як у будь-якому конфлікті, є поганий і добрий бік. Поганий — люди настільки не вірять міліції, що навіть її спроби виконувати свої прямі обов’язки з підтримання порядку сприймають як загрозу здоров’ю та життю пересічних громадян. Добрий — люди на будь-які потенційно незаконні дії міліції реагують миттєвим обуренням і самоорганізацією на місці; страх зник. Мені чомусь здається, що ще якийсь місяць тому за дівчат на Хрещатику ніхто б не вступився, принаймні, не так масово. Але Врадієвка, схоже, змінила все.
Тепер міліцейські Інтернет-форуми рясніють панічно-агресивними коментарями: від «усіх стріляти» до «всіх нас повішають».
Не знаю щодо вішання, але «міліція з народом» у 2015-у навряд чи хтось скандуватиме.
Вже коли ця колонка була готова до друку, мені трапилася на очі інформація, котру громадський активіст і публіцист Олександр Володарський розмістив у своєму блозі. Вважаю за потрібне процитувати її без змін, з невеличкими скороченнями. Проблема не тільки в міліції — у ХХІ столітті ми все ще живемо у репресивній державі.
«Тем временем, в Запорожье происходит небольшой ад. Ад, впрочем, вполне типичный для провинции, там власть имущие действуют гораздо проще и жестче, чем в столицах. Местную активистку Раису Радченко, которая находилась в перманентном конфликте с местными властями и милицией, принудительно закрыли в психбольницу. Фактически, похитили возле дома. Контакты с родственниками ограничены, адвокатов не допускают. Насколько можно судить из скудной публичной информации, судебное заседание произошло без участия самой «психбольной», и без её ведома. Это противоречит не только здравому смыслу, но и законам, для принудительной госпитализации необходимо экспертное освидетельствование, которое нельзя сделать заочно. Просто в один прекрасный день её скрутили санитары, с угрозами затащили в машину и повезли в дурку, где ей несколько дней активно колют лекарства. Надо сказать, что сделать из человека овощ в психиатрической лечебнице могут очень быстро и просто, т. е. через недельку любой самый дикий диагноз может стать реальностью. Обследования проводятся за закрытыми дверями, специалистов-наблюдателей со стороны не допускают. Родственникам в контакте с Раисой Радченко отказывают, их требования не производить медикаментозное лечение — не учитываются...»
КОМЕНТАР
«ЩЕ ЗАРАНО ГОВОРИТИ ПРО ПОВЕРНЕННЯ КАРАЛЬНОЇ ПСИХІАТРІЇ»
Євген ЗАХАРОВ, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи:
— На мою думку, поки що про каральну психіатрію говорити не можна, оскільки ситуація з Раїсою Радченко багато в чому незрозуміла. По-перше: чи була Раїса Радченко на обліку у психіатра? І якщо людина здорова, то я б на місці дочки найперше б говорив саме про це: що вона ніколи не була на обліку, ніколи не лікувалася у психіатра. Але жодного разу не було сказано цього.
По-друге, її дочка розповідає, що за тиждень до суду Радченко взяла довідку про притомність — про це йшлося у ЗМІ. Але такої довідки просто не існує. Вони виставляють в Інтернет різні документи, але я хотів би побачити цю довідку — від якого лікаря, що в ній написано. Мені важко повірити, що психіатр відкинув би довідку від іншого психіатра. З іншого боку, психіатр одноособово не може дати довідку, що людина є психічно здоровою. Це завжди питання комісійне. Тобто, у мене є питання до цієї довідки, на яку посилається донька. Виходячи з цих двох питань, я би не поспішав з висновками, що це каральна психіатрія, що психіатри виконують завдання влади, з якою бореться активістка.
Однак мене насторожує те, що лікарня сама подала до суду заяву про примусове лікування. Це дивно, адже таку заяву зазвичай до суду подають ті, хто потерпає від дій психічнохворого. Лікарня потерпати не може. Те, що психіатр відмовився слухати лікаря-терапевта, який лікував Радченко — теж дивно. Тут доволі багато таких обставин, які вказують на те, що версія про помсту за громадську діяльність також має право на існування. Але остаточні висновки, на мою думку, ще рано робити.
Також не можна поки говорити і про системність подібних випадків. У Радянському Союзі здорових людей клали за наказом, а тут кожна історія має свої особливості, свої причини.
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
ДОВІДКА «Дня»
Раїса Радченко — член кількох місцевих громадських організацій у Запоріжжі, активно виступає проти корупції та зловживань з боку міліції, підтримує місцевих мешканців, які намагаються відстоювати свої права. На початку червня вона відвідала Київ, щоб передати клопотання від імені мешканців Запоріжжя до Генеральної прокуратури та Адміністрації Президента. Раніше вона організувала збір підписів під петицією з вимогою відставки мера Запоріжжя Олександра Сіна: було зібрано 11 тисяч підписів.
