Учора багато говорили й згадували про перший місяць війни. Частина людей уточнювала, що йдеться про повномасштабну війну, але більшість не вдавалася в подробиці. Я не засуджую і не критикую, але не готовий сприймати саме таке формулювання. У першу чергу через ті тисячі наших захисників, яких убили до 24 лютого. І, ясна річ, через ті сотні тисяч українців, що були змушені покинути свої міста й домівки вісім років тому. Хіба ж вона не жертви війни, хіба можуть вони прийняти, що війна почалася тільки місяць тому?
Так, у нас є багато людей, які «прокинулися» й усвідомили вбивчість ідей «русского мира» тільки місяць тому, до цього для них усе було «не так однозначно» або й узагалі байдуже. Це не їхня провина, адже вони, їхня байдужість – це теж жертви війни, поранені осколками гібридного інформаційного нападу. Пропаганда, асиміляція російськістю почалася не місяць тому, але й не вісім років тому – відлік уже пішов на століття.
Та якщо ми хочемо з’ясувати відправну точну, початок цієї війни, то це напевно буде не 24 лютого 2022 року. Особисто я схиляюся до думки, що Путін ухвалив рішення про напад на Україну ще під час Помаранчевої революції, бо тоді вперше побачив, що наша країна стане для нього вічним головним болем. Невдовзі, коли наші політичні еліти розсварилися, в Кремлі могло запанувати враження, що Україну можна взяти «обманкою», гібридною війною, одурманенням населення, провокуванням внутрішніх конфліктів. У цього плану були й свої успіхи – зокрема обрання Віктора Януковича президентом.
Але реальна війна між Росією й Україною почалася на зламі 2013-14рр, коли українці вийшли на Євромайдан. Ми тоді цього ще не усвідомлювали, але ті наші мітинги стали актом відсічі на спроби зовнішнього управління Україною. Адже найвисокопоставленішим агентом РФ в Україні на той час був президент України, а міністр оборони України взагалі мав російське громадянство… Тобто йшлося буцімто про внутрішній політичний конфлікт, але вже тоді всі ми – як сьогодні херсонці чи мелітопольці – виходили на площі, щоб протестувати проти фактичного окупанта! І в нас тоді вийшло.
Такий кут зору дозволяє інакше глянути на історію російської агресії. Стає очевидно, що герої Небесної Сотні, яких убили в центрі Києва в 2014 році, стали першими жертвами російського нападу і зовнішнього управління. Це вони першими віддали свої життя за європейський вибір і втілення гасла «Геть від Москви!». Янукович і Азаров тоді вже нічого не вирішували, вони були просто гауляйтерами окупованої території. А всі ми – протестували не так проти місцевих проросійських політиків, як проти Путіна і його хижого плану.
Як не парадоксально, але з цього можна зробити й один оптимістичний висновок. Якщо війна Росії має таке глибоке й багаторічне коріння, то вона ще раз демонструє, наскільки бездарним та інтелектуально неспроможним є їхній Генштаб та політична верхушка. Майже двадцять років готуватися – і так бездарно всратися на очах у всього світу!
