Наша газета вже писала як про фільм «Плем’я», так і про складну ситуацію, що виникла довкола висунення картини Леся Саніна «Поводир» на здобуття премії «Оскар».
Ця репліка — не про «Поводиря» і не про «Плем’я», а про ті дивні шляхи, якими рухається суспільна думка, коли доходить до суджень про мистецтво.
У теперішній суперечці є один безперечно позитивний момент. Зовсім недавно наше кіно перебувало в такому стані, що самовизначення «український кінокритик» звучало як дуже гірка іронія. Тепер у нас розгортається баталія за те, який саме фільм послати на «Оскар». Звісно, це не може не тішити.
Але, мабуть, щоб життя медом не здавалося, щойно забулася одна халепа — з’явилася інша. Причому, з огляду на об’єктивні обставини — 2014 рік, Інтернет, відкриті кордони, — доволі несподівана.
Із усіх полемічних сутичок останніх днів можна зробити висновок, що значна частина нашої інтелектуальної спільноти цілком серйозно вважає найтяжчим гріхом у мистецтві «чорнуху», а найбільшою перевагою — «духовність».
Схоже, ця звичка сягає корінням ще в радянське минуле. Замість аналізувати власне фільми, їхню естетичну й формальну переконливість (те, чого гостро бракує вітчизняному кінематографові), в нас чомусь говорять про їхній зміст. Мовляв, герої — якісь маргінали або злочинці. Негарно вони живуть. Чому немає щасливого кінця? Чому на екрані еротика та сцени насильства? Чому Україну показано так незугарно?
У Федеріко Фелліні було цілих дев’ять номінацій на «Оскар». Добра половина припадає на роботи періоду неореалізму. Хто є героями неореалізму? Проститутки, сутенери, злодюжки, шахраї, злидарі, юні гультіпаки, різна дрібна шпана, котра весь час свариться, б’ється, дурить і обкрадає одна одну. Середовище, в якому вони живуть, — суцільні руїни, нетрища, бідні квартали. Так і чую тодішніх критиків, значна частина з яких, мабуть, цілком процвітала при стабільному й духовному Муссоліні: як вони сміють так показувати нашу Італію, наш чудовий італійський народ, це все — суцільна чорнуха!
Зрештою неореалізм увійшов у всі хрестоматії. Але це не суто італійський феномен. Мабуть, у кожній кінематографії рано чи пізно настає час нового реалізму — надто ж у кінематографії, травмованій і заколисаній тоталітарним минулим. Свіжий приклад — сусіди-румуни, в котрих наче нізвідки постала потужна школа соціального кіна, чиї представники справно збирають призи на найпрестижніших фестивалях. Упевнений, що тамтешні обскуранти так само влаштовують кампанії проти «чорнушників».
Здається, на щастя, нова реалістична хвиля прийшла до нас. Чи втримається вона, чи принесе іще хороших фільмів і талановитих імен — питання відкрите. Але зміна естетичної парадигми назріла давно. І ніякі балачки про особливу вкраїнську путь у мистецтві цього не зупинять.
Нам потрібний не просто новий реалізм, а нова, якщо завгодно, антропологія на екрані. Наше кіно просто не знає і не розуміє людей, котрі живуть тут і зараз, але нарешті почало знаходити потрібну мову, щоб говорити про них. Цю мову чують в інших країнах. Добре було б, щоб почули в Україні.
Нове лякає. Нове насторожує. Але саме нове робить світ прекрасним.
