Ні, якщо казати поверхнево, то спочатку ювілейна фотовиставка «Дня» «Фото першої шпальти» сприймається, як бачення України – нашими очима. Очима фотографів, глядачів… Це так, якщо просто зайти, окинути цю велич оком,- побачиш Україну в різних її проявах. Це здебільшого геніальні фото, і вони тебе зачеплять, не залишать тебе байдужим. Але це тільки перша ступінь.
Якщо зможеш стрибнути вище своєї голови, якщо зупинишся, якщо нарешті замовкнеш, припиниш щоденний біг, припиниш битися у суєті свого клопітливого життя… от лише тоді ти побачиш головне: це не ти дивишся на Україну. Це вона дивиться на тебе.
Вся ця гігантська безліч картин (так, картин, бо це вже давно не просто світлини) – це очі України. Очі її солдат, дітей матерів. Очі ромів та українців. Очі сумних та веселих людей. Очі немовлят та старців. Очі тих, хто розумний аж до величі небес, та тих, хто трошечки пустотливий – аж до безмежного щастя. Очі, очі, очі, що дивляться тобі навіть не в душу, а туди, куди ти сам не зазирав, бо там твій біль, там закінчується твій панцир, там найтонша твоя матерія, і здається, що кожне з цих фото зараз розірве цю матерію на шматки. Але неймовірна суть «Дня» якраз в тому, що він наближується до твого болю впритул і… делікатно зупиняється. Він не б’є, він лікує. Він не ламає, він лагодить те, що до того трималося лише на чесному слові.
Ця фотовиставка унікальна перш за все тим, що вона, представляючи найяскравіші, найболючіші, найпронизливіші моменти життя, не видирає з тебе душу. Вона навпаки допомагає тій душі влягтися зручніше, вона ніжить та заспокоює. Ти не сам, ти серед своїх, тут все буде добре.
Що таке взагалі цей «День»? Йому вже 22 роки (і 20 років триває його фотоконкурс), а не кожен ще зрозумів його сутність. Це саме оці очі. Очі, що дивляться на тебе весь цей довгий час. Це одночасно і планка (дуже висока), і сам твій стрибок, аби її досягти. Фотовиставки «Дня» - саме оцей процес. Ти розганяєшся, біжиш повз цих світлин, стрімко злітаєш, і от – ти на цьому рівні. Рівні неймовірної інтелектуальності, духовності, самоусвідомлення себе, як людини цього світу. Це завжди комплімент (бо кому ж не приємно бути частиною елітарного світу?). Це завжди іспит (а чи витягнеш?). І це завжди полегшення. Бо якщо ці очі дивляться на тебе, значить в тобі є, на що подивитися.
На виставки «Дня» варто ходити, як на курс терапії. Не можна сказати, що це прості фото – там стільки нашарувань, стільки глибин, стільки простору, що не так вже легко це все прийняти в себе. Але справа як раз в тому, що доки відбувається дифузія цих глибин із твоїми власними, ти відлущуєш зі своєї душі все, що відмерло. Ти заходиш в Український дім з пониклими плечами, а виходиш і не можеш пройти крізь двері – бо за спиною крила, які не пролізають у вузький прохід.
Так тобі тепер і ходити – з крилами. Це могло б бути незручним, бо ж це і щастя, і тяжкий вантаж одночасно. Але нащо ж просто його нести? Це твій «День», то ж лети.
