Ось, наприклад, розповім таку історію. Мою бабусю теж звали Оля. Вона була дуже гарна, ніс з горбинкою – у дитинстві впала з коня і зламала. Козача внучка. У неї була коротка стрижка каре – таку тоді українські дівчата не носили. Під час війни працювала «у сиротинці», як вона це називала, – рятувала там сиріт.
Одного разу повернулася додому, коли повз наш двір «гнали», як вона говорила, євреїв. Колону євреїв нашого міста – з речами. Їх гнали в те місце, яке мало хто зараз у нас і пам'ятає, – там вони всі до цього часу. Люди вже зрозуміли, навіщо їм сказали взяти найголовніше, і колона вила, приречені кидали свої клунки з грошима та золотими речами у двори – чи то у розпачі, чи то на пам'ять сусідам. Бабуся зайшла у двір, пішла в сарай, невідомо навіщо вирішила нагодувати кізочку. Зачерпнула вилами сіна й різко поклала назад – прикривши чоловіка, що сидів у сіні. У нього були величезні божевільні очі, наповнені смертним жахом, і єврейський ніс.
Оля замкнула сарай – повісила великий замок і пішла в дім. Там були фашисти. Побачивши бабусю, вони страшенно зраділи: у неї була нетипова для місцевих українок стрижка і ніс з горбинкою. «Юда», – аж облизнувся один із фашистів і ткнув автоматом у бік виходу. На вулицю. У колону. Врятувала її бабусина мама – вона відчинила скриню, дістала Біблію, там були вишиті сорочки... Німців якось попустило, засмутилися якось навіть. Та так, що плюнули і пішли з двору, так його і не обшукавши. Пізніше бабуся прокралася в сарай випустити втікача, але в сіні вже нікого не було – а в даху була дірка.
Бабуся нікому не розповіла тоді про це. Тільки мені, коли я вже виросла. Я говорила: «Боже, ба, тебе мало не вбили... Ти хоч знаєш ім'я того чоловіка?» Але бабуся Оля завжди з'їжджала з теми у цьому місці. Вона завжди була такою – вважала, що деякі таємниці завжди мають залишатися таємницями – про всяк випадок. Вона знала, що ніщо в житті не закінчується назавжди, тому треба бути надійним зберігачем таких секретів.
І ось тепер, приїжджаючи, наприклад, у Карлові Вари, я стою біля джерела і посьорбую лікувальну воду серед колишніх наших сусідів, які мирно щось воркочуть. Вони прибувають сюди у величезній кількості з Нью-Йорка, Німеччини та Ізраїлю, розмовляють зі смішним акцентом – так колись розмовляла з бабусею сусідка Голда, і я ніколи не дізнаюся – а раптом серед них є діти і онуки того чоловіка з нашого сараю. Якщо він вижив, звичайно, потім... Бабуся тоді відволікла від нього смерть – і та довго-довго не приходила потім за нею самою, до 96 років. Тому що така людина, як вона, була дуже потрібною для життя людей – вона вся складалася з таких історій. І народила таку саму дочку – мою маму. І я дуже часто згадую всі історії, з яких складаються ці дві найближчі мені жінки, бо тільки в них знаходжу відповіді на всі свої питання на кшталт «Боже мій, що ж робити, що робити?..».
Усе це дуже важливо для моєї професії. Нас цьому не вчили в університеті, тому що журналіст – це, говорили нам, «боєць ідеологічного фронту». Сьогодні так не вчать майбутніх журналістів, тому що на ідеологічному фронті повний бедлам. І взагалі, потрібно забути про фронт. Потрібно змусити людей згадувати. Про те, що кожен з нас почав з того, що був маленький і добрий.
І моя мама була маленькою, коли відступали з нашого міста фашисти. Вона бігла вулицею, прив'язана мотузочкою до збожеволілої від дикого страху кізки, – мотузка затяглася петлею, зв»язала дівчинку й кізку докупи - і та тягла її в різні боки, і, може, тільки через це кулі не наздоганяли їх. Мамі в спину строчив з автомата німець. Той страх залишився з мамою назавжди. І навіть коли трапиться сьогодні зопалу чомусь просто відповісти їй різко, мене розбиває грім – я бачу, як тягне її кудись рятувати кізочка, а спина її болить від очікування невідомого болю.
Якщо розповідати людям такі історії – цілком можливо, що це на них подіє як заспокійливе, як прохання опустити занесену руку над ворожим світом, як молитва про любов і прийняття ближнього свого... Якщо люди будуть розповідати про себе ці історії, ми зможемо зрозуміти багато чого один про одного, щось пробачити, а щось просто пояснити для себе, це пом'якшить злість. Усе це відмазка – ніби злість з'являється від важкого життя.
Потрібно посадити перед собою людину, знайти її погляд, і тихим голосом попросити (саме попросити!): «Розкажи мені, будь ласка, хто ти?» Вона здивується спочатку, а потім почне згадувати. Там буде багато такого, про що розповідати соромно, багато секретів, багато такого, про що взагалі ніколи нікому, і поступово людина залишиться перед вами без нічого. На ній буде шрам – це колись вона випала з люльки, буде дідусева родимка, буде бабусин хрестик, вона вся буде з подробиць своєї фамілії. А головне – жодної кишені, куди можна приховати ножик. І ви не повинні гидувати слухати її в такому вигляді - інакше ви не зможете залишити її на світлій стороні цього світу.
