Останній тиждень я вів щоденні нотатки, викладаючи свої враження про сьогоднішню Москву. Побачив багато абсурдного. Сказав багато безстороннього.
Але хочеться попрощатися із цим містом іншими словами.
Недалеко від кінотеатру «Октябрь», на перехресті вулиці Новий Арбат і Новінського бульвару, на тротуарі над автомобільним тунелем стоїть кам’яна стела — дві високі опори і масивний валун із написом: «Тут погибли в августе 1991 г. защитники демократии в России Комарь Дмитрий Алексеевич, Кричевский Илья Маратович, Усов Владимир Александрович».
А поруч, на парапеті, хтось червоною фарбою, акуратно, від руки вивів: «36 сотня. Пост №1».
Дивлячись на цей напис, розумієш: це ж було, хай і в абсолютно інакшій Росії. Серпень 1991 року. Оборона Білого дому. Сотні й пости. Увесь СРСР, що доживав останні дні, дивився тоді на Москву з надією.
36 сотня, пост №1. Я знаю — Москва все пам’ятає. Одного дня на ці зачищені вулиці повернеться життя — справжнє життя вільних людей. Чи будуть це барикади й палаючі покришки, або мирна мільйонна демонстрація без барикад, чи будуть це спорадичні перестрілки з готовим здатися гарнізоном або важкі затяжні бої на підступах до Кремля — ціна, звісно, різна, але результат один, неминучий.
Москва буде вільною. Росія буде вільною.
