На початку 60-х років минулого століття у США виникає самобутній літературно-журналістський жанр, який отримав назву «новий журналізм». Цьому сприяли як соціально-політичні чинники – піднесення руху хіппі, контр- і поп-культури, сексуальна революція, бітломанія, війна у В’єтнамі, так і літературні амбіції групи журналістів та письменників. Серед них – Том Вулф, Гей Таліз, Трумен Капоте, Хантер С. Томпсон, Норман Мейлер, Майкл Герр, Джоан Дідіон та ін. Згаданий жанр увібрав у себе найкращі риси репортажу. Йому притаманний суб’єктивізм, автентичність діалогів, надмірна описовість, точність деталей у зображенні тла події, інтер’єру, манери поведінки героїв матеріалу тощо. Усі ці риси детально описав засновник «нового журналізму» Том Вулф у своїй знаменитій антології «The New Journalism» (1973).
«Але яке це все має відношення до України?», – запитаєте ви. А таке, що інтерес до художнього репортажу, літературної журналістики або «нового журналізму» останніми роками в нас активно зростає. І нехай в Україні поки нема численних антологій «новожурналістських» текстів, як, до прикладу в США, але певні зрушення в цьому напрямку спостерігаються. До прикладу, не так давно світ побачила збірка художніх репортажів «Veni, vidi, scripsi: Світ у масштабі українського репортажу». До книги увійшли десять найкращих художніх репортажів українських авторів, обраних за результатами всеукраїнського конкурсу «Самовидець».
Останній має на меті популяризувати якісний художній репортаж. На конкурс надійшло 44 тексти з різних куточків України і тільки 10 з них побачили світ під однієї обкладинкою. Більшість із репортажів присвячено подорожам Україною, решта – закордонним мандрівкам. Серед авторів є як відомі літератори та журналісти, так і початківці. До прикладу, Олег Криштопа, Катерина Цибенко, Олександр Гаврош, Дмитро Губенко, Олег Коцарев, Ірина Набитович, Наталя Гуменюк та ін.
За словами редактора книжки Леся Белея, жанр «нового журналізму» тільки зароджується в Україні й не усі з надісланих на конкурс текстів відповідали його вимогам, але початок є. «Альманах конкурсу ми вирішили назвати Veni, vidi, scripsi – прийшов, побачив, написав, – зазначає у вступному слові редактор. – Сподіваємося, що в майбутньому автори надалі вишукуватимуть гарні теми, бачитимуть гостро, а писатимуть докладно і витончено. Маємо надію, що з’явиться таке поняття, як школа художнього репортажу».
Що ж об’єднує ці тексти і чому ми зараховуємо їх до «нового журналізму»? Більшості з них притаманний детальний опис зовнішності героїв та інтер’єру, де відбувається подія. Наприклад: «дорослі жінки у народному вбранні (чорних вузьких саронґах, обшитих по низу стрічкою, блузах і квітчастих шалянових хустках) та чоловіки у спортивних костюмах скупчилися під сценою, підспівуючи народному ансамблю» (Ірина Набитович «Лаос: назад у світле майбутнє»); «Дмитро має 36 років, батько двох дітей. З-під «пацанського кепарика» вибивається темне кучеряве волосся. Специфічний погляд блакитних очей видає в ньому нестандартну людину» (Катерина Цибенко «Як кияни на Подолі республіку творили»).
У всіх репортажах так чи інакше виявляється присутність автора: «Ось ми проходимо одну за одною будівлі найстаршого в Китаї буддійського храму» (Ілля Афанасьєв «Звичайна подорож українця до Китаю»); «Гуляючи околицями заводу, я заглядаю у двори, вишукую пенсіонерів на лавочках, заговорюю з усіма, хто готовий зі мною спілкуватися» (Денис Казанський «Санітарна зона») та ін. Тут багато фактажу, цифр, свідчень, документалізму, без якого неможливий репортаж: «Лише за 2011 рік у Ванґ-В’єнзі через тюбінг потонуло двадцять двоє іноземних туристів» (Ірина Набитович «Лаос: назад у світле майбутнє»); «15 серпня 2012 року до офісів Служби громадянства та імміграції США вишикувались черги молодих людей з течками документів у руках» (Дмитро Губенко «Мрії здійснюються»).
Ще однією спільною рисою є детальне відтворення мовлення героїв, що дозволяє авторам створити оригінальні образи: «Шо ето за книжки? Про шо они?» (Олег Коцарев «Північно-східна вже-не-Україна, або пошуки вулиці Бідивка»); «ВВ, ви луччі! Сахно, давай! Олежа, виходь, порви нас! Покажи всім, хто тут главний! Ти пацан, уважаю!», «А мой папа умєєт собірать змєя» (Євген Манженко «Неповна і упереджена історія Екзампейщини») тощо.
Автори цих репортажів часто використовують «голоси» героїв, щоб якнайдетальніше відтворити ту чи іншу подію, показати її очима учасників. Для підкреслення якоїсь думки вони вдаються до різних шрифтів: «Швидко ж вони, тільки вчора з подачі Попова київЗрада дозволила…» (Катерина Цибенко «Як кияни на Подолі республіку творили»), для створення особливої атмосфери журналісти експериментують з формами оповіді, раптово переходячи від одного епізоду до іншого.
Використання усіх цих прийомів свідчить про те, що в українському дискурсі з’явилася і успішно функціонує нова форма, на межі між журналістикою і літературою, – художній репортаж. Як він розвиватиметься надалі – покаже час. Але поява першої в Україні «новожурналістської» збірки «Veni, vidi, scripsi» уже подія для тих, хто прагне писати в оригінальному літературно-журналістському стилі.
