У більшості європейських закладів диплом музеє-мистецтвознавця не дадуть без проходження серйозної практики. Триває вона від двох місяців до півроку —залежно від вимог університету й обраного студентом профілю. Вивчаєш «арт-ринок» — маєш пройти практику в аукціонному домі чи в галереї, мрієш про кар’єру музейного куратора — шукай місце в музеї, займаєшся археологією — іди в експедицію, вчишся на реставратора — попрацюй у реставраційному центрі.
Коли йдеться про такі центри, як Париж чи Лондон, то проблем майже не виникає. На практику, якщо є бажання, можна потрапити хоч і в Sotheby’s, хоч і в Лувр. Звісно, за наявності знань, умінь та мотивації. У великих та відомих інституціях практику зазвичай не оплачують. Оплата тут швидше символічна — безцінний досвід та солідний рядок у резюме. Тож практикантам доводиться або сподіватися на підтримку батьків, або працювати вечорами: глядіти дітей чи працювати офіціантами. Утім, ніхто не скаржиться, адже на такій практиці студента допускають у саме серце закладу, на який інші дивляться хіба ззовні. У цей час вчаться більше, ніж за весь період теоретичного навчання. Саме тут можна отримати відповіді з перших вуст і спробувати омріяну діяльність «на смак».
Бувають практики й оплачувані — переважно це виконання термінових завдань у невеликих музеях. Там, найвірогідніше, просто не вистачає «штатних» рук. Або ж у не дуже відомих галереях — та ж ситуація. Гроші тут виплачують, схоже, за невисокий престиж місця практики. Утім, як правило, і цей досвід цікавий.
У країнах, де великих музеїв менше, ніж студентів-музеєзнавців, знайти місце для проходження практики буває важче. От, скажімо, у Швейцарії, де абсолютна більшість музеїв — дрібні регіональні зі спеціалізацією у місцевій етнографії чи зоології, студент-медієвіст має всі шанси опинитись в гірському музеї, де інвентаризуватиме опудала місцевої фауни. Дехто практикуватиметься в Женевському музеї історії та мистецтв — і це успіх. Оплату отримуватимуть ті, чий музей належить до міської управи, а безкоштовно працюватиме той, у кого музей — кантональний. Про символічний капітал тут доводиться думати менше. Багато місцевих студентів мріє про міжнародний досвід. Утім, парадоксально, майже всі залишаються на місці.
Українські студенти, які спробували одну або кілька таких практик, часто запитують себе про те, чи згодяться здобуті вміння в Україні. Адже спосіб роботи музеїв у різних країнах разюче відрізняється. Це ж стосується можливостей щодо досліджень, роботи з публікою, взаємодії в колективах, зрештою — фінансування. Може, краще вчити усе в теорії? Щоб зіткнення з реальністю в рідній країні не було таким болючим.
