Так виходить, що Метода соціалістичного реалізму з її поділом на чорне і біле, друзів і ворогів, на світи і антисвіти усе ще живуча, усе ще продовжує свою чорну справу. Її маховик крутиться там, де утворилися химерні, та від того не менш страхітливі утворення «ДНР» і «ЛНР» і звідкіля лунає злісне шипіння півосвічених людей, вирощених на культурі Хама. Бо тоталітаризм як система зійшов із наших теренів і залишилася вихована ним тоталітарна людина. А література, українська насамперед, нині має справу саме з цим явищем. Про це свідчать найяскравіші, найпитоміші твори сучасної літератури, бо письменник, як колись зазначав у своїй нобелівській промові Сен-Жонс Перс, втілює у собі хворе сумління часу, і вже цього задосить. І він не може не помічати масової появи хворих на нестачу кисню правди, нестачу совісті у своїх суб’єктів. Бо не переучилися вчителі, які виховують наших дітей, бо мало українських літературних журналів, та й ті, що животіють, населення неспроможне придбати через елементарний брак коштів. Бо книжковий ринок — як влучно відзначила нещодавно Галина Пагутяк — це стихійний неструктурований базар, де випливають найпробивніші найгаласливіші. Літературні активісти можуть собі дозволити видавати сірятину під золотим тисненням, а справжнім серйозним творам немає місця на прилавках наших книжкових магазинів. Нині письменник поставлений на коліна, перетворився на прохача у різноманітних спонсорів, фінансових інституцій. У тої ж Держави. Комусь щастить, комусь ні. А може, саме ті, кому не щастить пробитися крізь сонм літературного жебрацтва, і є найголовніші носії культурних смислів? І є тими, кого завтра назвуть справжніми носіями розумного, доброго... Та й самому українському суспільству, зануреному у інформаційну жовтизну, вкрай важко повертатися до великих, складних текстів.
♦ Тож, здається, при такому густому сплетінні надзавдань зовсім не на часі було вирішувати дріб’язкові питання розподілу портфелів у Національній спілці письменників України, та все ж саме через те, що українські письменники зібралися на свій позачерговий з’їзд у такий тривожний для країни час, мене не покидала якась алогічна, але стійка надія, що тут нарешті мають прозвучати виважені голоси людей про те, що відбувається в державі, в літературі, мові. Що головною темою будуть літературні процеси, а партикулярні питання буде вирішено, між іншим, в робочому порядку, бо ж не може такого бути, аби претенденти тягнулися до керівних крісел без чіткого плану, без програми виходу української літератури із всеохопної духовної кризи, яка є провісником далеко більших і загрозливіших процесів, що відбуваються в суспільстві. Власне, уже відбулися. Бо навряд чи оті наші громадяни, які з екранів телевізорів брудно лаються на адресу української держави, убивають наших синів з чужинської зброї, бодай щось чули про свого земляка Василя Стуса і його мучеництво чи про Володимира Сосюру, чи Івана Дзюбу... Що з ними трапилося? Які ж такі книжки вони читали в дитинстві? Чому їх навчали у школах? Шкільні програми начебто однакові по країні, але чому такий збіднілий лексичний запас, навіть нібито російською, чому там так хизуються своєю вульгарністю, грубістю? Хто поставив такий непрохідний бар’єр між українською книжкою і читачами на сході України?
♦ Втім, на з’їзді такі теми не обговорювали. Власне, єдине, що спромоглися видавити з себе чисельні інформагентства і ЗМІ, широко представлені на з’їзді, що головою письменницького загону було обрано Михайла Сидоржевського, публіциста, журналіста, головного редактора «Літературної газети». А ще Спілка отримала на свою адресу заслужений шквал звинувачень, осміювання за недоладність, галасливість, скандальність його проведення, і немає жодного сенсу переповідати «наїзди», розбірки, звинувачення, виправдання, сірість доповіді, дріб’язковість піднятих тем. Галасливі, як зазвичай, перші ряди, де, як на мене, мали би сидіти почесними і поважними повноцінними делегатами усі українські письменники, які були змушені покинути окуповані українські території. Саме їх годилося б вислухати в першу чергу. І, я певна, вони мали б про що розповісти. Мовчазна похнюплена письменницька «галерка», яка уже звикла до таких дійств, насправді прибула з усієї України з єдиним завданням — обрати. І припинити нарешті оте нікчемне протиборство нібито «старих» з начебто «новими». Бо Спілка для багатьох із них — єдине гніздо українства, можливість спілкування, взаємообмін творчими мистецькими ідеями. Спілка — це організація, де завжди витав дух побратимства і взаєморозуміння, яка ще в недалекому минулому пульсувала, генерувала нові смисли і змісти. Зі Спілки вийшли такі організації, як Асоціація дослідників голодоморів, Меморіал, РУХ, більшість тодішніх демократичних партій національного спрямування. Спілка за першої ж нагоди ще за часів горбачовської перебудови буквально розтовкла те, що називали Літом, а насправді було огидною, всесильною цензурою, яка ламала долі і душі письменників. Багато з них із ностальгією згадують стару Спілку, жалкують за твердою рукою Олеся Гончара, Павла Загребельного. І забувають стражденні долі Василя Стуса, Василя Голобородька, Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка... Невже мають рацію ті критики, які вважають, що ми отримали у спадок від Союзу громіздку, структурно застиглу організацію, над якою, за образним висловом Любові Голоти, «витає брежнєвська фатаморгана», себто значна частина письменників хоче повернення до минулого, до совкової розподільчої системи квартир, гонорарів, премій, своєї кревної частки у видавничих планах і т. д.? А ще, аби керівники Спілки були завжди напоготові проштовхнути, прорекламувати, пропіарити чергову уславлену літературну величину, інакше навіщо їх обирали?
♦ Звісно, програма, з якою виступив Михайло Сидоржевський, була найадекватнішою, найбільш відповідала настроям делегатів з’їзду. Я не була делегатом, але моїм настроям вона зовсім не відповідала. Бо ті так звані майнові питання не з неба впали. Окрім бездарного управління, це ще і прямий наслідок цілеспрямованої широкомасштабної війни, спрямованої на її дискредитацію і цілковите знищення. Повільно, але послідовно відбувалася зачистка українського інформаційного простору, закривали українські демократичні видання, душили книговидавництво. До того ж майнові статки Спілки були досить спокусливі для багатьох ділків від літератури, а приміщення в діамантовому осерді Києва взагалі муляло око міським чиновникам. І я б не звинувачувала у всіх гріхах лише керівництво, котре не мало жодного досвіду роботи у нових умовах. Не було фінансових менеджерів і бізнесменів. А ті, що проявляли інтерес, то зовсім небезкорисливий. Спілку обгризали потихеньку, планомірно, ззовні, зсередини. Спілка відбивалася від рейдерських наступів, дедалі глибше грузла в нескінченних чварах, борсалася у фінансових боргах. І випадали з поля її діяльності саме ті проблеми, які вона повинна була розв’язувати за своєю природою, покликанням. Як на мене, вони мали б бути головними. Про це треба було говорити на такому поважному зібранні.
♦ Адже у суспільстві не зненацька відбулися докорінні зміни, воно блискавично освоїло інформаційний простір Інтернету і само складає оцінку літературним подіям та літературним творам. На жаль, Спілка у цьому процесі аж ніяк не задіяна. У Ліни Костенко, яка давно покинула лави НСПУ, наприклад, численні сайти, які ведуть її фанати, її твори жваво обговорюють, транслюють. Я можу назвати ще десяток молодших письменників, які активно працюють з більшим чи меншим успіхом у світовій павутині, адже сьогодні українські літератори не залежні від Спілки матеріально і фізично. Ще деякий час, очевидно, буде діяти за інерцією стара система відзнак, чинів. Комусь може і посприяти у виданні творів. Це не змінює основного — що порожнеча породжує лише порожнечу. До літературного процесу це не має жодного відношення. Спілка письменників сьогодні потребує насамперед ґрунтовного переосмислення, повної заміни парадигми, а не змін заради змін. Ідеологічного і змістовного наповнення. Невелика ціна пустим вихвалянням багатьох письменників, що, мовляв, вони не визнають комп’ютерів і досі пишуть гусячими перами. Потрібно, аби з’явилися молоді літератори зі знанням мов, котрі змогли б налагодити прямий і безпосередній зв’язок зі своїми закордонними колегами, видавництвами, письменницькими організаціями, щоб на рідний і зарубіжний ринок виходили наші твори не спорадично, кавалерійським наскоком, а щоб була вироблена ґрунтовна і розумна система взаємозв’язків, взаємообміну. Щоб письменник на шпальтах ЗМІ, інформаційних сайтах, на радіо, телеекрані був не гостем, а діяльною і, що не менш важливо, продуктивною силою. Та головне, аби у Спілку повернувся дух творчості, горіння, дискусій, суперечок, творчих звершень. Щоб гніздо українських літераторів із застиглої аморфної структури перетворилося на складну єдність об’єднань, угруповань, бунтівливих самітників і епатажних руйнівників літературних авторитетів. І щоб ніхто там не був зайвим.
♦ Бо як не як, а література була і є справою одинаків, самітників, саме вони і визначають сам процес, плинність художніх ідей, неперервність руху. Жодна спілка, жодна організація не забезпечить якісного літературного прориву, коли не буде суспільного запиту, коли суб’єкт літератури — поет, прозаїк, драматург — не в змозі транслювати свої твори на аудиторію, які б там викристалізовувалися, перетворювалися на потужний фактор культурного життя української спільноти і тим самим впливали на світоглядні перетворення. А Спілка може в цьому або допомогти, або хоча б не заважати своїм протиборством за чини й посади, в яке втягуються чимало письменників. В результаті маємо боротьбу літературних кланів, а не мистецьких ідей.
