Коли порівнюють Росію і Америку, то відмінність часом виявляють у культурному шарі, у найширшому його сенсі. У його глибині і якості. Тому що на поверхні багато що справді схоже: у сенсі — двоє очей, двоє вух, двоє яєць, двоє кілець. Або «везде дороги, дома, облако языка».
Я це не до того, що в Америці дороги й будинки кращі. Інколи в центрі великих американських міст, скажімо, в Манхеттені, десь у районі музейної милі, якщо звернути з 5 авеню в пошуках парковки, то там такі ями, що прощавай шарові, якщо впіймаєш ненароком. До того ж у багатих районах дороги часом набагато гірші, ніж у бідних, і це зрозуміло для тих, хто уявляє, як влаштоване американське життя.
Але на якийсь час забудьмо про соціальні частковості, я саме про те, що зовні все цілком ніби схоже, відмінності починають проступати, щойно почнеш копати і з’ясовувати, як влаштовані комунікації. Комунікації у прямому сенсі — різні труби, кабелі, як вони вкладені, з яких матеріалів; і комунікації в сенсі соціальних церемоніалів, як у них у кілька поясів охороняється приватність. І тоді з’являється шанс оцінити, скільки треба покласти культурних пластів, аби під приблизно однаковою поверхнею виявився схожий цивілізаційний фундамент.
Це не означає, що труби чи дроти не рвуться, до того ж у найнепідходящому місці і в найнесподіваніший момент; але я про те, де й чому рветься. І коли рветься, починаєш розуміти, як інколи рима точніша, ніж можна було чекати, дивлячись на якість і глибину — з протестантською ретельністю — прокладених комунікацій.
Ось минулого тижня Америку сколихнула подія, в яку кілька років тому повірило б так мало з-поміж найзатятіших скептиків, що навіть смішно говорити. В ефірі двох сотень (принаймні) американських телеканалів, здебільшого далеких від культурних центрів, зачитали один і той самий текст, що пропагує погляди президента Трампа на так звані фейкові новини.
Уявіть собі: у різних містах і селах на різних каналах різні ведучі в різний час з різною інтонацією прочитали ніби від себе один і той самий текст, ну, щось на кшталт «Хроніки дня» перед худфільмом у «совку». Нічого не уточнюючи, звідки взяли текст (як реклама чи якось інакше). Потім лише стало відомо, що текст надіслало керівництво компанії Sinclair, якій і належать всі ці канали (а як з’ясувалося, цими каналами покривається майже 3/4 усіх родин (чи домогосподарств, як кажуть у таких випадках). 200 телестанцій у 80 регіонах. Їх, ці канали, не бачить ні Нью-Йорк, ні Чикаго, ні Сан-Франциско з Лос-Анджелесом, але бачить вся, умовно кажучи, провінційна, республіканська Америка.
І ось власники цієї компанії, які відкрито підтримують президента Трампа, вирішили застосувати такий хід: написали пропагандистський текст і змусили найбільш відомих у всіх ведмежих кутках телезірок прочитати його виразно, наче від серця відривають.
До речі, звільнився лише один ведучий, тому що контракти на телебаченні укладено здебільшого таким чином, що коли ти звільняєшся сам і з такого смішного приводу, що не хочеш читати в ефірі пропагандистський текст, то сплачуватимеш шалену «неустойку». І, отже, будь-хто сім разів подумає, ніж один раз звільниться.
Можливо, буде не зайвим згадати, що, хоча достеменно автор тексту не відомий, один з найвпливовіших гравців протрампівської пропаганди (його передачі обов’язкові для трансляції на всіх телеканалах Sinclair) — наш колишній співвітчизник, Борис Епштейн. Московський хлопчик, привезений до Америки єврейськими інтелігентними батьками, який став, як більшість наших співвітчизників, мракобісом республіканцем і, звісно, шанувальником Трампа.
У певному сенсі ним можна пишатися: народився в гордому СРСР, а згодився в протрампівській пропаганді. Заперечує вторгнення Росії до Криму і втручання Росії у вибори. Канонічний тип. Отже, можливо, саме він написав кілька рядків, що таврують демократів і фейкові ЗМІ, до того ж написав так переконливо для начальства, що двісті ведучих на двохстах телеканалах зачитали його гнівну дивну клятву четвертої влади в день боротьби з фейковими демократами.
Тепер порівняймо. В нас у кадрі не Тула з Дьоміним, не Кемерово з Тулєєвим, без п’яти хвилин спікером облзборів, не Чечня з Кадировим, не Волоколамськ із Воробйовим. Ми в серці американської демократії, на Середньому Заході, на Півдні, у справжнісінькій Америці. І її не захопила в полон сурковська пропаганда і Маргарита Симонян із безневинно убієнним Михайлом Лесиним. Весна 2018, до проміжних виборів до Конгресу понад півроку, Трамп при владі рік із гаком. А Великий Брат вже стоїть, як смерть, за завісою, тремтячи від нетерпіння, аби вискочити на авансцену і заявити про свої права.
Так, звісно, в Америці стосовно тексту, прочитаного на двохстах телеканалах, гучній скандал. Хоча, якщо я правильно розумію, жодних юридичних порушень у зачитуванні пропагандистського тексту в ефірі різних телеканалів немає. Корпоративні правила це дозволяють. Вони не готові до нової реальності.
Звернімо увагу на разючу відсутність конкуренції. Телеефір трьох чвертей американців контролює одна компанія. І якщо ви думаєте, що це такий нонсенс, то нічого подібного. Реальна конкуренція існує передусім у малому та середньому бізнесі. Але якщо ви шукатимете провайдера для інтернету в свій дім, то з’ясуєте, що їх лише два: Comcast і Verizon. Два монополісти, ціна однаково висока. Якщо підете купувати електроніку, то виявите, що мережевий магазин, який торгує електронікою на теренах Америки один: BestBuy. І так майже скрізь. Про Amazon і Ebay не кажу. Отже, монополія на інформацію — аж ніяк не виняток.
Але ж ми про готовність, навіть радісну готовність великої кількості людей (нагадаємо: в еталонній для світу демократичній країні) прийняти тоталітаризм, як він є. Так, під виглядом боротьби з цим самим тоталітаризмом, та лишень так тоталітаризм і приходить. Буцімто для боротьби з можливістю тоталітаризму, за версією опонентів.
Проте повернімося до того, з чого почали: до культурного фундаменту як головної відмінності Америки й Росії. І це в більшості випадків так начебто і є. Але не завжди і не скрізь. Й інколи, як зараз, усередині цього фундаменту виявляються такі лакуни, такий обрив комунікацій, така аварія на магістралях гарячого й холодного водопостачання, що близькість катастрофи просто дихає в маківку. Так, шанси, що катастрофа не пройде, а її можливість знівелюється тією ж таки глибиною і товщиною культурного шару, досить високі. Але ця готовність з низького старту одразу перейти на високий, відкинути всю політичну, здавалося б, досвідченість, ця готовність, звичайно, вражає.
Пам’ятаєте бородатий анекдот про те, як сидять на Брайтоні двоє одеситів, перед ними зупиняється таксі, з нього виходить американець і запитує по-англійськи, як проїхати туди-то. Старенькі поглядають у бік неба, потім на всі боки, американець сідає в таксі і їде. Вони дивляться йому услід, і один, продовжуючи суперечку, каже: ну і що, Сьомо, таки допомогла йому його англійська?
Адже ідея не в тім, що правий націоналізм, популізм і фундаменталізм, як Першотравень, давно крокує планетою. І Америка тут-таки. І це, безумовно, важливий симптом: за відмінності політичних культур, за відмінності історичних аналогій і тих-таки виписок із книжок, обширність тиску пласта політичної наївності і прагнення до самообману викликає бажання загальмувати. Чи так все різниться, як нам інколи здається, чи немає тут того спільного, про яке ми й гадки не мали. То таки допоміг цей ваш культурний шар?
Михайло БЕРГ, російський письменник, культуролог, публіцист (Бостон)
