На фестивалі неігрового кіно Docudays UA, котрий завершується сьогодні в Києві, відбулася прем’єра документального фільму-альманаху «Відкритий доступ». Показ у переповненій Червоній залі столичного Будинку кінематографістів перетворився, фактично, на опозиційну маніфестацію.
Альманах складають п’ять короткометражок, об’єднаних темою впровадження в життя Закону України № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації», ухваленого Верховною Радою 13 січня 2011 року під тиском громадських організацій і Євросоюзу. Це п’ять історій про те, як рядові українські громадяни борються проти безжального та безглуздого Голема вітчизняної бюрократії.
Перша новела — «Межигір’я» (режисер — Володимир Тихий) — вражаюча хронологія відмовок, маніпуляцій і відвертої брехні, до яких вдалась Адміністрація Президента й особисто сам президент, щоб не розкривати істинних розмірів і володарів сумнозвісного маєтку. Журналісти (передусім Сергій Лещенко та Мустафа Найєм — справжні демони з кошмарів Януковича), методично порушуючи це питання, спрямовуючи нові й нові звернення, готуючи все гостріші репортажі, поступово доводять можновладців до стану, коли будь-які замовчування красномовніші за правду.
У «Афганці» (Дмитро Коновалов) бойовий офіцер, ветеран афганської війни харків’янин Геннадій Торкаченко намагається розібратися в речах, набагато менш зрозумілих, аніж сама війна: скільки чиновників або їхніх родичів отримали житло за ті 22 роки, що він стоїть у черзі на квартиру. У відповідь — знущальні відписки. Йти штурмувати урядові будівлі, як його побратими, Геннадій не збирається. Поки що.
У «Школі» (Сергій Андрушко) селяни з Ромодана Полтавської області домагаються скасування неправомірного рішення про закриття школи, внаслідок чого діти будуть змушені ходити в сусідню школу, перетинаючи небезпечний залізничний перехід. І, хоча батьки зрештою програють, їхній приклад допомагає перемогти іншим громадам.
«Будинок з химерами» (Жанна Довгич) — майже хрестоматійний сюжет про принципового одинака, котрому, як казали колись, «більше від усіх треба». Математик, доцент Національного авіаційного університету Олександр Глухов, відмовляється покидати історичний будинок на Малій Житомирський, відомий як Садиба Мурашка — всесвітньо відомого українського художника. Будинок продали разом із мешканцями (!), всіх переселили, відключили світло, воду, опалення, навіть пожежу влаштували — а впертий математик виселятися й не думає, пише у всі інстанції, ходить у суди й урешті-решт переломлює ситуацію на свою користь — хоча до щасливої розв’язки ще дуже й дуже далеко.
«У кутку» (Дмитро Тяжлов) — повна гумору оповідь про те, як мешканці села Панасівка на Полтавщині домагаються відновлення автобусного маршруту, який був чи не єдиним засобом їхнього зв’язку з зовнішнім світом. Героїня, Зоя Шульга, — з того розряду енергійних тіток, котрі є, мабуть, у кожному населеному пункті й котрих побоюється будь-яка влада. Зоя Іванівна використовує 2939-VI по повній. Їздить від двору до двору й збирає підписи. Свариться на односельчан і на саму себе, зарікається цим займатися, але знову лізе в бюрократичне пекло. І автобус таки пускають. У фіналі фільму бачимо, як невгамовна Зоя готує папери щодо ще одного маршруту...
«Вільний доступ» навряд чи покажуть у кінотеатрах чи на центральних телеканалах. Продюсери планують сеанси на фестивалях і в обласних кіноклубах, а потім, імовірно, альманах викладуть у Мережі.
Незважаючи на відсутність прокату, на те, що в жодному з п’яти фільмів чиновники не понесли покарання, «Вільний доступ» лишає посмак надії. Адже Межигір’я — то лише символ, і головне поле бою не там, а якраз у селах і селищах, на вулицях різних міст, де діють тут і зараз отакі, як Зоя Шульга, Геннадій Торкаченко чи Олександр Глухов. Насправді це вони є головною загрозою режиму, їх більшає з кожним днем, і вони беруть гору все частіше. Якщо так піде далі, то їхні маленькі перемоги складуться в одну велику, й її наслідки сягатимуть набагато далі 2015 року.
Ось так починається справжня українська революція.
